Чоловік поїхав на зустріч однокласників, а дружина зайшла до ворожки

Оксана йшла за Віктором наче уві сні. Усе пережите здавалося поганим фільмом, у якому чомусь опинилася вона сама. Чоловік мовчав, і їй здавалося, що так він переживає своє батьківське горе.

Через годину, вже вдома, це пояснення розсипалося. Віктор наливав каву з кавоварки, коли раптом заговорив.

— Як на мене, так навіть краще.

— Ти про що?

— Що дитина померла, — відповів він, розставляючи чашки. — Інвалід же. Невідомо, скільки б ми з ним мучилися. Яке там жити — існувати.

— З нею, — тихо виправила Оксана, не вірячи почутому.

— Що «з нею»? — Він відкусив великий шматок пирога.

— Дівчинка це була. Донька наша. А ти її смерті радий?

— Ой, не роздмухуй, — махнув рукою Віктор. — У нас іще все буде.

— У мене вже не буде дітей, — заплакала вона, вражена його словами.

— У мене ж будуть, — спробував пожартувати він.

Оксана розридалася ще дужче.

— От і забирайся!

Віктор зрозумів, що зайшов надто далеко. Зараз сварка могла призвести до розлучення, яке було йому невигідне, і він узявся виправдовуватися.

— Пробач мені, Оксано. Дурницю сказав. Може, завтра на балет сходимо? На твою улюблену виставу.

— Ходімо, — схлипнула вона. — А ти дубина стоеросова. Зрозумів?

— Зрозумів, зрозумів, — відгукнувся Віктор.

Йому стало шкода дружину. Уперше за довгий час він обійняв її.

— Лягай тепер, відпочинь, — сказав він.

Дочекавшись, коли Оксана засне, Віктор помчав каятися до Милашки.

— Тобто завтра на балет я не потраплю? — обурилася Милашка. — Цих квитків не дістати! Я місяць чекала!

Віктор винувато знизав плечима.

— Звідки ж я знав, що її сьогодні випишуть? Ще й образив: про дітей бовкнув, ну й інше…

— Ну ти й дубина!

— Знаю, — зітхнув Віктор, відчуваючи, як воно — опинитися між двох вогнів.

Чотири роки минуло, а зелений візочок і маленька білосніжна колисочка й досі згадувалися Оксані. Час виявився безсилим перед цією втратою. Колись вона з тяжким серцем віддала дитячі речі молодим студентам: подружжя чекало первістка й відмовляло собі в усьому, намагаючись запастися всім необхідним для малюка.

— Дякуємо вам за таку щедрість! — дякувала вагітна дівчина, із захватом стежачи, як чоловік укладає візочок і ліжечко в багажник таксі.

— Користуйтеся на щастя. Хай у вас усе буде добре.

Оксана довго проводжала поглядом жовте таксі. Разом із ним від’їжджало останнє, що залишилося від її надій стати матір’ю.

Тепер, через чотири роки, вона знову думала про дитину. Уже два місяці одна думка не відпускала її, і нарешті Оксана заговорила з чоловіком. Віктор сидів із кавою на лоджії, милуючись краєвидом із вікна.

— Візьмімо малюка. Усиновімо, — запропонувала вона.

Віктор мало не вдавився кавою. Він гнівно глянув на дружину.

— Ти при своєму розумі? Що за маячня! Я після наради хочу спокійно посидіти. Дай мені спокій.

— Я не жартую, Вікторе. — Оксана усміхнулася, поклала руки йому на плечі, збираючись обійняти.

— Усе, годі, — відмахнувшись від її рук, сказав він. — Я цього обговорювати не збираюся. Чужої дитини тут не буде. Крапка. Ще мені бракувало соплі якомусь алкашчиному виродку підтирати.

— Але чому ти так? Дітки ж милі. А ми зможемо виростити малюка гідною людиною.

— Ще чого! — Віктор схопився. — Припини розповідати мені, які вони милі. Ти знаєш, що в них потім вилізе? Які гени? Підросте такий синок, відправить нас, старих, на той світ заради спадщини, а потім розтринькає все нажите непосильною працею. Головою думати треба!

Печиво, яке Оксана принесла чоловікові, так і залишилося в неї в руках. Вона завмерла: такої страшної вигадки від нього не чекала.

Про усиновлення вони більше не говорили. Віктор дедалі частіше затримувався допізна, їздив у справах; тривалим відрядженням, здавалося, не було ліку. Оксана день у день відчувала, що чоловік віддаляється від неї.

Усі ці роки Оксана погано спала. Уночі їй знову з’являлася маленька білява дівчинка з кучериками. Вона тягнулася до Оксани, простягала рученята й кликала її. Оксана намагалася підійти, але ніяк не могла дістатися до крихітки. Дівчинка плакала. Тоді Оксана бігла до неї: хотілося взяти її на руки. Нарешті Оксана опинялася зовсім поруч, уже могла б підхопити дитину, але саме тоді дівчинка танула, наче туман. Такі сни поверталися часто, і спокою ночами Оксана не знаходила…