Чоловік розмовляв із сином за дверима, а жінка вже стояла в коридорі й чула те, що він казав

Марині стало зле. Зв'язку між цією зустріччю та домашніми подіями вона поки не бачила. Але звичний, прекрасний світ уже здавався крихкою спорудою: опорою для нього була та давня зрада Віктора, і опора виявилася ненадійною.

Ні того дня, ні наступного чоловік не повернувся. Поступово Марина вирішила, що його боягузливі переховування не варті навіть її роздумів. У неї склалося єдине пояснення, яке пасувало до всього, що сталося: ймовірно, Віктор завів коханку, Артем якимось чином дізнався, а чоловік, пам'ятаючи колишню зраду й завданий дружині біль, вирішив покинути родину. Може, вже й із тією жінкою, з якою зраджував Марині.

Нехай так. Одного разу вона це пережила, витримає й тепер. Тільки цього разу Віктора поруч уже не буде.

Марина прийняла цю версію й устигла внутрішньо приготуватися до розставання. Тому у вівторок увечері, повернувшись із роботи, насупилася: у вітальні біля телевізора сидів чоловік, наче нікуди й не йшов.

— Ти навіщо тут?

— Марино, набридло жити де доведеться, — сказав він, підводячись їй назустріч. — Давай поговоримо. Я готовий.

— Кажи, я слухаю.

Вона увійшла й сіла на диван. Віктор зупинився біля неї.

— Усе вийшло по-дурному. І поводився я як ідіот. Злякався. Дуже злякався, ти ж знаєш чому.

— То поясни, чого саме ти злякався.

— Минулого тижня я підвіз знайому. Потім доніс її сумки до квартири. Уже йшов, а вона раптом полізла обніматися. Не знаю, що їй спало на думку. Я ж тільки хотів допомогти, по-дружньому, по-людському. Вона пів року тому чоловіка втратила. Пожалів, називається… Я не відразу здогадався її відштовхнути, а тут Тема. Спускається сходами: приходив якійсь бабусі допомагати, у своїх волонтерських справах. Уявляєш, що він вирішив?

— Артем застав лише обійми? Побачив, як тебе обіймає стороння жінка?

— Так. Але збоку здавалося, що я теж її обійняв. Тьомка вирішив, ніби я був у неї в квартирі… Ну, розумієш, у якому сенсі.

— Чому тоді не розповів мені одразу? Навіщо треба було зникати на три дні?

— Та боявся я, Марино. Я знаю, що для тебе означає навіть підозра у зраді. Думав, ти відмовишся мене слухати. Повіриш одному Артемові.

Марина важко зітхнула.

— Вітю, схоже, ти всі ці дні вигадував історію, в яку можна повірити. Майже вийшло. Тільки є одна прикрість: я чула, про що ви говорили із сином.

— Коли говорили?

Він напружився, дивлячись їй просто в очі й намагаючись зрозуміти, чи багато вона знає.

— У п’ятницю. Через пригоду на комбінаті мене відпустили раніше, і я приїхала додому.

— Це пам’ятаю. А що ти почула?

— Зовсім не те, що ти розповідаєш тепер. Одне з іншим не сходиться, Вікторе. Твоя історія шита білими нитками. Спробуємо спочатку? За ці три дні я теж дещо встигла.

— Що встигла? Про що ти?

— Зрозуміти, що витримаю правду. Будь-яку. Тієї дівчини, яка знепритомніла, заставши тебе з іншою, більше немає.

У відповідь пролунало глухе бурмотіння: — Усе, що міг, я вже розповів. Додати нічого.

Деякий час обоє мовчали. Потім у Марини виникла здогадка.

— Та вдова, яку ти підвозив… Її ж не Оксана Савчук звати? Я тут нещодавно зустріла її в торговельному центрі. У переході зіткнулися ніс до носа. То це була вона?

Віктор почервонів як рак і відвернувся до дверей.

— Вітю, приховувати більше нічого, я вже сказала. Розкажи спокійно, так буде краще. Ти зустрічався з Оксаною?

— Так, — видихнув він раніше, ніж устиг обміркувати відповідь, і відразу почав виправдовуватися: — Вона ж як сніг на голову звалилася. Чоловік у неї справді помер. Але між нами нічого не було, клянуся!

— Як тоді розуміти те, що ти казав синові?

— А що я казав?

Марина закотила очі. Вони не підвищували голосу, але розмова все одно лишалася скандалом — тихим, виснажливим з’ясуванням стосунків. Витягувати зізнання з чоловіка вона вже втомилася.

— Вікторе, я чула вас. Ти не казав, що невинний. Ти вмовляв Тьому тебе не видавати.

— Отже, ти не так зрозуміла, — вперто відповів він.

— Як і наш син?

— Саме так. І ти, і він помилилися.

— Вітю, це ж безглуздо. Спочатку ти лякаєшся й тікаєш із дому, потім повертаєшся і вимагаєш, щоб я повірила твоїм поясненням.

— Можеш вірити, можеш ні. Мені вже байдуже. Більше пояснювати нічого, й іншого ти від мене не почуєш…