Чоловік розмовляв із сином за дверима, а жінка вже стояла в коридорі й чула те, що він казав

Розвернувшись, Віктор вийшов із вітальні. З кухні долинуло, як він увімкнув плиту. Марина вирішила, що й це було передбачено заздалегідь: поводитися так, ніби особливої біди не сталося, жити як і раніше, доки буря не вщухне сама.

Але пробачити й забути знову вона вже не могла. Навіть однієї зустрічі з жінкою, з якою він колись їй зрадив, було досить — заплющити на це очі не виходило. До того ж Марина не вірила, що Артем став би звинувачувати батька без підстав. Для неї сумнівів більше не лишалося: Віктор знову зрадив її. І знову з Оксаною.

Вона встала з дивана й пішла на кухню.

— Пробач, якщо зіпсую апетит, — сказала Марина, зупинившись поруч із чоловіком. — Я подаватиму на розлучення.

Ложка випала з його руки. Віктор стиснув губи, потім подивився на дружину.

— За що?

— Вигадай пояснення сам. Хоча, гадаю, шукати його тобі не доведеться.

Він схопився. Зблідле обличчя пішло плямами.

— Так і знав, що ти все саме так зрозумієш!

Віктор вийшов, залишивши телефон біля тарілки з недоїденим супом. На екрані саме з’явилося повідомлення. Марина взяла телефон і встигла прочитати два рядки від абонента без імені:

«Якщо вдома все погано, приїжджай до мене: виліт я перенесла на завтра».

Чоловік відразу повернувся по телефон і вихопив його в неї з рук.

— Уже моє листування читаєш? — зло кинув він. — І до такого готова опуститися?

— Отже, ці три дні ви були разом? — Марина подивилася на нього з усмішкою. — Чи й для цього пояснення приготував? Досить цирку, Вікторе. Я вирішила, як житиму далі. Рятувати наш шлюб можеш більше не намагатися. Мабуть, понад 20 років тому я зглупила, коли пробачила тобі. Удруге так не зроблю.

— Марино, припини. Нам же добре разом, ми щасливі. Не можна через це все руйнувати. Прошу тебе.

— Тоді кажи правду, без хитрощів. Поки я не знаю, що сталося, можу уявити куди гірше, ніж було насправді.

— Гіршого за правду вже нічого не вигадаєш.

Голос Віктора раптом згас. Він опустився на стілець і схопився руками за голову.

— Ти любиш Оксану? Усі ці роки не міг її забути? — запитала Марина.

Вона намагалася дихати глибше. Здавалося, зараз чоловік нарешті промовить те, чого вона від нього домагалася, і Марина щосили намагалася витримати.

— Я радше ненавиджу її, — ледь чутно відповів він.

— За що?

— За те, що той раз забути не виходить. Нічого не можу із собою вдіяти. Тільки до кохання це не має стосунку.

— Скільки разів за ці роки ви зустрічалися?

Тепер Марина була впевнена: нинішня зустріч чоловіка з колишньою подругою не була єдиною.

— Рідко. Чотири-п’ять разів, якщо цей не рахувати.

— Вона заради тебе сюди приїжджала?

— Ні. Це було в іншому місті, куди я літав у відрядження. Останні 15 років вона жила там із чоловіком.

Він говорив усе тим самим згаслим голосом, ніби більше не збирався опиратися неминучим зізнанням. Але Марина раптом схопилася за сусідній стілець: закрутилася голова, перед очима потемніло. Віктор схопився й обійняв її обома руками.

— Марино, усе це дурниці. Вас із Тьомкою я б ніколи не покинув. Я люблю вас, завжди любив. Ти сама змусила мене все це сказати. Після кожної зустрічі я себе ненавидів. Але так уже буває.

— Тепер зрозуміло, чому ти не хотів їхати туди з нами, — усміхнулася вона. — Для сімейного відпочинку в тебе завжди знаходилися інші міста.

Марина відсторонилася. Зібравшись із думками, заговорила вже значно спокійніше:

— Із цим розібралися. Тепер скажи, чого Оксана хотіла цього разу. Її чоловік і справді помер?

— Так, розбився в машині. А чого вона хотіла, не знаю. Розради, мабуть.

— А Артем? Що він побачив?

— Навіщо тобі ще й це? Досить мучити нас обох.

— Більше я нічого не питатиму. Лише відповідай.

— Тьомка застав нас біля дверей квартири, яку вона винайняла. Я йшов, Оксана проводжала. Думали, більше не зустрінемося, от і попрощалися надто вже… Ти розумієш. Тепер задоволена? Не з’явися там син, усе давно б скінчилося. Я їй сказав: бачимося востаннє. І впевнений, цього разу так би й сталося.

— Звідки така впевненість?

— Я всім нутром відчував, що можу тебе втратити. Ніколи ще це не здавалося таким близьким. От і не помилився — втратив. Дуже хотів би вірити, що моє каяття допоможе тобі знову мене пробачити. Та не пробачиш же. У тебе в очах усе написано.

— І що ж там написано? — з гіркотою запитала Марина.

— У твоєму погляді — одне розчарування. Пробачити ти мене не зможеш: я довів тебе до того, що жодних почуттів до мене не залишилося. Сам усе зруйнував, отже, й пробачати мене ти не станеш. Правильно?

— Так, Вікторе. Ми надто довго разом, щоб не знати одне одного. Тільки про цю твою залежність мені відомо не було. Тому, коли я почула вас із Тьомкою, усе відразу зрозуміла.

— Тому й моїм вигадкам не повірила. Стала витягувати правду. Шансів у мене не було, я це відразу знав. От і втік.

— Тепер можеш відповісти на її повідомлення. Ми все з’ясували. Хочеш — їдь до неї.

— Марино, навіщо ти так кажеш?…