Чоловік розмовляв із сином за дверима, а жінка вже стояла в коридорі й чула те, що він казав

— А що мені казати? Не думаєш, що вам треба було ще двадцять років тому разом лишитися? Не довелося б метатися від неї до мене.

— Я ж пояснював: я її не люблю. Навіть як людина вона мені не подобається. Жити з такою жінкою я б нізащо не захотів.

— Ти не пробував. От тепер і спробуєш. Їдь до Оксани, Вікторе. Мені слід було відпустити тебе тоді, після ставка. Так було б правильніше.

— Нікуди я не поїду. Мені потрібна тільки ти.

— Тоді піду я. Сьогодні залишатися з тобою на ніч під одним дахом не можу.

Марина вийшла з дому.

Куди йти, Марина поки не знала, та зараз це й не мало значення. В очах чоловіка вона прочитала надію: він усе ще чекав, що вона пробачить йому, зуміє забути й змиритися, як у молодості. Навіть визнавши, що своєю зрадою згубив її почуття, Віктор розраховував на примирення. Вона надто добре знала його, щоб помилитися в цьому.

Лише тоді, багато років тому, її любов виявилася сильнішою за біль і образу. Та молоденька дівчина пробачила, бо й далі кохала. Нинішня Марина не бачила сенсу в новому прощенні: повага до людини, яка стільки років її ошукувала, зникла, а любов раптово померла разом із нею.

Вона брела нічними вулицями, вже ні про що не думаючи. Було тепло, по-весняному, довкола сяяли неонові вогні, і Марина дивилася на них із задоволенням.

На перехресті перед нею вискочив собака. Хлопок — і автомобіль помчав геть, залишивши пса на узбіччі. На все пішло кілька секунд. Марина кинулася до нього, опустилася поруч. Слідом за першою машиною їхала інша; вона зупинилася, і водій, вискочивши назовні, накинувся на Марину:

— Дурепо, куди дивишся? За собакою стежити треба!

— Сам дурень! Вона не моя!

Чоловік розгубився, озирнувся.

— А чия ж?

— Та звідки мені знати! Ти краще допоможи, його терміново треба до лікаря.

За пів години вони сиділи пліч-о-пліч на кушетці в коридорі ветеринарної клініки. Водія звали Миколою. Допомогти він допоміг, але тепер обидва чекали найгіршого: лікар не став приховувати, що надії мало.

— Шансів вижити в нього небагато.

Марина забула про всі свої біди. Вона молилася про себе, аж поки за деякий час ветеринар знову не вийшов до них — тепер уже з підбадьорливими словами:

— Ми зробили все необхідне. Далі справа за ним. Чомусь мені здається, що він упорається. Вам сьогодні тут більше нічого робити, допомогти йому ви поки не зможете. Їдьте додому.

— Тебе куди відвезти? — спитав Коля надворі.

Зовсім стемніло. Марина зіщулилася й знизала плечима:

— Навіть не знаю.

Додому їй не хотілося. Можна було попроситися до подруг, але тоді довелося б відповідати на розпитування.

— Нема куди піти? Якась біда? — У голосі Миколи чулося співчуття.

Марина глянула на нього поблажливо.

— На сьогодні список добрих справ ти виконав. Собаку врятував — досить. Не морочся зі мною, я щось вигадаю.

— А я без жартів. Якщо ніде переночувати, можу влаштувати в справжні хороми.

— Це куди ж?

— Тут поруч квартира сестри. Вони всією сім’єю відпочивають за кордоном, а мені лишили кішку годувати. Можеш сьогодні побути замість мене, якщо згодна. — Не дочекавшись її рішення, Коля дістав ключі й простягнув Марині. — Бачиш сірий будинок навпроти? Тобі туди. Можу підвезти, тільки машиною доведеться кружляти. Пішки через підземний перехід швидше. Ну як, годиться?

Вона нерішуче взяла ключі.

— А сестра твоя не розсердиться?

— Та ти що! Вона золота людина. Не хвилюйся, тільки кішку погодуй. Муркою звуть.

— Дякую тобі. — Марина вдячно всміхнулася. — Мені зараз якраз потрібні кішка й тиша.

— От і добре. Можеш і до 15-го лишитися, якщо захочеш. Тоді сестра повернеться. А мені менше мотатися через усе місто туди й назад.

Микола не перебільшував: квартира виявилася розкішною. Мурка відразу визнала Марину за свою й ходила за нею по п’ятах. Перш ніж лягти, Марина зв’язалася із сином і попередила, щоб уночі її не шукали. Заснула вона на дивані у вітальні, з кішкою поруч.

За цю ніч до неї повернувся спокій — зовсім несподівано. Ніхто не помер. Зраду вона вже переживала, і тоді все було важче: сама молода, дитина маленька на руках. Тепер вона самостійна, міцно стоїть на ногах. Чого їй боятися? Від цих думок у голові яснішало…