Галя переплутала поверхи в лікарні, але випадково почула розмову свекрухи з лікарем

Жанна й Денис відразу погодилися приходити після уроків. Лишалося виконати прохання Тетяни — принести дозволи від батьків. Але обоє були певні, що вдома таку роботу не схвалять. Тому розписалися за матерів самі: підробляти підписи в шкільних щоденниках їм уже доводилося. Так вони й стали помічниками в притулку.

Спочатку приховувати нову роботу вдавалося без зусиль. Вони брали із собою змінний одяг, приходили у зручний час, а завдання від репетиторів робили на перервах або просто в роздягальні притулку, влаштувавши зошити на колінах. Батьки нічого не помічали.

Жанна швидко заприятелювала із собаками й душі не чула у хвостатих підопічних. Особливо вона прив’язалася до Мурки. Та зустрічала дівчинку так бурхливо, наче визнала в ній господиню. Жанна навчила її кількох команд, а на прогулянках Мурка зразково йшла поруч на повідку.

— Забрала б я тебе додому… — казала Жанна, почухуючи собаці вухо.

— То забирай, — озвалася Тетяна, яка прибирала вольєр навпроти. — За місяць вона до тебе так прив’язалася!

— Батьки не дозволять. А бабуся й чути не хоче, — зітхнула дівчинка.

— Вони цих очей не бачили, — розсміялася господиня. — Подивляться — й одразу розтануть.

Мурка наче зрозуміла: сіла, схилила голову набік. Жанні лишалося тільки сумно всміхнутися.

Того дня діти прийшли після школи, вже ближче до вечора. Напередодні йшов дощ, за ніч уперше вдарив мороз, і вулиці місцями вкрилися льодом. Виконавши доручені справи, вони вивели на повідцях двох собак погуляти.

— У когось свято, — зауважила Жанна, кивнувши на чоловіка попереду: над ним пливла хмара яскравих повітряних кульок.

Собаки спокійно дріботіли попереду дітей на вільно провислих повідцях, обнюхували кущі та паркани. Денис хмикнув, хотів відповісти, але перехожий раптом послизнувся. Руки злетіли вгору, немов у балерини в па, і чоловік гепнувся на асфальт. Кульки рвонулися за ним, зачепили гілки куща; кілька оглушливо луснули.

Перелякана Мурка загавкала й так смикнулася, що повідець вислизнув у Жанни з руки. Собака помчала вперед.

— Стій!

Жанна кинулася слідом, мало не збивши приголомшеного чоловіка, який іще сидів на льоду. За секунду повз нього промчав Денис з іншим собакою.

— Казна-що розвели, — бурчав перехожий, насилу підводячись і потираючи забиті місця.

Кросівки ковзали, але Жанна відчайдушно гналася за Муркою. Налетіла на незнайому жінку, перепросила. Уже здавалося, що собаку не наздогнати, коли та сама втрапила в пастку: шмигнула під сітку-рабицю, що оточувала будівництво, й повідцем зачепилася за штир.

— Ну куди ж ти…

Задихана Жанна потягнулася до повідця — не дістати.

— Жанночко, зачекай! Я перелізу! — крикнув Денис, який наздоганяв її.

Дівчинка вже дерлася ненадійною огорожею. Перенесла через верх одну ногу, потім другу, зібралася стрибнути. Але носок кросівка застряг у вічку розтягнутої сітки, й вона звалилася вниз, наче мішок картоплі.

Упавши, Жанна на мить побачила перед очима темряву. Праву руку відразу обпекло болем і жаром. Вона скривилася, але підвелася й усе одно потягнулася до повідця Мурки, що застряг.

Собака хрипіла від страху. Чи то злякалася ще дужче, чи то Жанна незграбно поворухнула рукою, але Мурка раптом уп'ялася в уже травмовану кисть. Жанна зашипіла, на очі набігли сльози, проте повідець розплутала й собаку звільнила.

Лише коли Мурка опинилася на волі, Жанну затрясло. Пошкоджена рука пульсувала, усе перед очима розпливалося. Денис зрозумів, що з нею відбувається щось недобре: допоміг перелізти назад через огорожу й узяв обох собак на короткі повідці.

— Треба до лікарні, поїхали!

— Спершу повернемо Мурку з Дружком. Потім займемося мною.

Денис давно знав: уперту подругу суперечкою не переконаєш. Лишалося поспішати.

Розповідаючи це, Жанна сиділа перед недоторканим сніданком. Світлана теж не торкнулася своєї тарілки: почуте відгукувалося в ній тривогою. Віктор мовчав і дедалі більше хмурнів.

— Господи, зайчику… Чи вартий був цей підробіток того, що ти пережила?

— Мамо… — Жанна опустила очі, але майже відразу випросталася. — Я бачила, що вам дуже важко, і не знала, чим допомогти. Тому й пішла працювати: хотіла мати власні гроші, хоч якусь копійку приносити в сім'ю. А потім прив'язалася до собак. Поруч із ними мені легше. Вони нічого не кажуть, але все розуміють.

Батьки мовчки подивилися одне на одного, вражені її словами.

— А якби я одразу сказала, ви б нізащо не дозволили! — палко вела далі Жанна. — І бабуся ще б додала. Вона собак узагалі не любить, а мене до них тягне. Вони лікують, слухають, вірять у тебе…