Іра погодилася тиждень доглядати хворого, але замість допомоги він попросив її спостерігати за домашніми

Увесь вечір тітка підкладала їй пиріжки. Галина Степанівна плакала. Степан Леонідович, дізнавшись про них, зателефонував Максимові.

— За останній рік це твоє єдине розумне рішення.

Минув рік. У суботу Максим попросив Іру приїхати до заміського будинку раніше: Тамара затіяла родинний обід. Але в холі її зустріла тільки Галина Степанівна, яка підозріло сяяла.

— Максим Іванович просить вас нагору. До колишньої спальні.

Майже півтора року Іра не бувала в цій спальні. Максим давно перебрався до іншої кімнати; колишня залишалася зачиненою. Піднявшись нагору, Іра штовхнула її двері, але далі порога не пішла.

Штори тепер були розсунуті. Поруч із ліжком стояла порожня тумбочка — жодних флаконів. На рівно застеленому покривалі лежав складений аркуш.

Іра розгорнула його. Упізнала розмашистий почерк із довгим хвостом: «Доглядальниця мені, як і раніше, не потрібна».

Вона обернулася. Позаду неї, біля дверей, стояв Максим із відкритою коробочкою. Усередині була каблучка.

— А дружина дуже потрібна.

Іра засміялася: інакше розплакалася б.

— Отже, усе заради безплатної доглядальниці?

— Безплатною це не назвеш. Дорого все обійшлося.

Максим підійшов і став на одне коліно. У тій кімнаті, де колись лежав і не міг навіть дійти до вікна.

— Коли ти з’явилася тут, я думав, що скоро помру. У власному домі не міг нікому довіряти. — Він узяв її руку. — Ти допомогла мені повернути здоров’я, компанію, довіру до людей. Але найважливіше інше: з тобою мені вперше захотілося більшого, ніж вижити.

— Чого? — тихо запитала Іра.

— Жити.

Вона дивилася на Максима, на каблучку, на порожню тумбочку. На вікно, до якого він колись не зміг дістатися.

— Тоді живи зі мною.

Іра усміхнулася й простягнула йому руку.