Ірина помічала дивні речі вдома, але вирішила встановити камери після слів сусідки про щоденні візити за її відсутності

— Дай нам спокій. Більше не турбуй ні її, ні мене, — зажадав Віктор Андрійович.

Можливо, він сказав іще щось. Після його візиту Олег зник із життя Ірини — наче відрізало.

Кілька років вона була сама. Із сином мера жодних стосунків у неї не виникло, хоч би як батько мріяв влаштувати їй прекрасне життя. Та тепер з’явився Максим, і Віктор Андрійович знову взявся переконувати дочку, що вона помиляється.

— Тату, я ще нікого так не любила, — твердила Ірина.

Цього разу батько поступився. Дочка вийшла за Максима, і колишнього підлеглого довелося прийняти як зятя. Її щастя виявилося важливішим за вигідний союз із мером. Незабаром Максим змінив роботу офіціанта на посаду адміністратора й, судячи з усього, давав собі раду непогано. Вийшов сімейний підряд.

Віктора Андрійовича тривожило лише одне: про зятя він майже нічого не знав. Максим скупо розповідав про минуле. За його словами, виріс у глибинці в бабусі з дідусем, вступив на історичний факультет, але навчання не закінчив. Потім були армія, спроба влаштуватися охоронцем, робота офіціантом. І ось уже він зять власника ресторану. Чималий злет.

Ірину його минуле не цікавило. Важливішим було, яке життя чекає на них разом, а поки між ними панувала ідилія. Оселилися вони у квартирі, подарованій батьком, і часто їздили до нього за місто. Влаштовували пікніки біля будинку, засиджувалися вечорами. Здавалося, вони добре ладнають: маленька сім’я Віктора Андрійовича прийняла Максима.

А потім, як грім серед ясного неба, — аварія. Два дні батько провів у реанімації, і його не стало.

Максим тоді виявився тією опорою, без якої Ірині було б важко пережити втрату. Він підтримував її й на якийсь час узяв на себе весь ресторан: за рік роботи адміністратором устиг багато чого навчитися. Ірина поступово поверталася до справ, знову почала приїжджати на роботу. Тепер за все батькове господарство відповідала вона. Турбот вистачало, але вона давала собі раду, а чоловік залишався поруч і допомагав.

Одного Максим не схвалював — її частих поїздок на кладовище. Ірина все одно приїжджала: тут ставало легше. Тільки в останній місяць навіть це не позбавляло тривоги остаточно. Можливо, давалися взнаки переживання й перевтома. А може, річ була в родичці, яка несподівано з’явилася в їхньому житті.

Світлану Петрівну чоловік представив як свою матір. Під час першої зустрічі Ірина ледве повірила: Світлана виглядала років на тридцять — надто молодо для матері Максима.

— Так, це моя мама, — запевнив він Ірину.

— Нас і за подружжя приймають, — сміялася потім Світлана.

Але ж Максим казав, що його виростили бабуся з дідусем. Ірина не могла зрозуміти, як усе це поєднати, доки Світлана не розповіла свою історію.

Народила вона, за її словами, зовсім молодою, розгубилася, не знала, що робити з дитиною. Залишила його батькам і поїхала шукати кращого життя. Іноді навідувала сина, але рідко. За таку зраду Максим довго не міг її пробачити. Батьки теж зреклися непутящої дочки. І лише після їхньої смерті мати й син знову почали спілкуватися.

За ці роки Світлана, як вона запевняла, устигла перебіситися, кілька разів побувала заміжня. Багатства не нажила, проте на життя їй вистачало. Максим пробачив її, і більшого вона начебто не бажала: досить того, що син знову з нею розмовляє.

У їхній квартирі Світлана вперше з’явилася через місяць після смерті Віктора Андрійовича. Ірина спочатку сумнівалася, чи варто привічати матір-зозулю. Та чоловік так радів, що вона не стала заперечувати. Нехай приходить. Світлана винайняла невелику квартиру десь у центрі й на вихідних навідувалася до них. Поступово Ірина звикла і до її яскравої зовнішності, і до зухвалих убрань. Свекруха дісталася дивна, але рідню не обирають.

Різке каркання урвало спогади. Ірина здригнулася й підвела голову. На березі сиділа чорна ворона; анітрохи не лякаючись, вона схилила голову й розглядала жінку сливовим оком.

— Я тобі завадила? У твої володіння забралася? — Ірина ледь усміхнулася. — Уже йду.

Вона зібралася підвестися, та в сумці задзвонив телефон. Життєрадісний голос Максима запитав:

— Іринко, ти куди зникла? Я думав, після ресторану ти відразу додому.

— Я до батьків приїхала. На кладовище.

— Люба, годі себе мучити! Не можна ж так собі серце рвати. Ти там уже майже оселилася, прости господи!

— Не сердься. Зараз поїду додому, скоро буду, — примирливо сказала Ірина.

— Чекаю. Уже скучив за тобою…