Хвороба змінила життя овдовілої Світлани

— Ой! — Світлана подивилася на нього.

— Що таке?

— Я ж іще жодного разу не цілувалася.

— А з Дмитром?

— Ми лише гуляли. Більше він собі нічого не дозволяв.

— Зрозуміло, — кивнув Ігор.

Перший поцілунок зблизив їх. Тепер вони зустрічалися, і невдовзі Ігор запропонував їй жити в нього.

— Світланко, не дурій, такого чоловіка не можна втрачати, — переконувала Оксана.

Перший курс якраз закінчився, і студенткам треба було роз'їжджатися на канікули. Оксана вмовляла Світлану не втрачати Ігоря, але та знала: Дмитро ось-ось приїде з армії у відпустку, а розмову з ним відкладати не можна. Вона вирішила спершу з'їздити додому, усе сказати Дмитрові, а вже потім вирішити, чи переїжджати до Ігоря. Перш ніж поїхати, Світлана прийшла до нього.

— Я спершу додому з'їжджу. А після канікул скажу, переїжджати мені до тебе чи ні.

Дівчата роз'їхалися по своїх селах. Світлана повернулася до матері.

— Чому так довго не приїжджала? Зовсім за батьками не скучила? — Мати підбігла до неї.

— Та що ти, мамо! Навчання багато було. Та ми ще з подругою підробляли.

— Це де ж?

— Пекли пиріжки, продавали. Потроху заробляли, а за рік я назбирала на шубу й зимові чоботи. Ще… з молодим чоловіком познайомилася.

Світлана опустила очі.

— З яким чоловіком? А Дмитро?

— Знаю, мамо. Він скоро у відпустку приїде, тоді поговорю з ним.

Більше розповідати вона не захотіла. Пішла до себе й зайнялася своїми справами. Але вже наступного ранку все повернулося до звичного: вода, тварини, робота по господарству.

Дмитро приїхав наприкінці липня. Ще підходячи до воріт, він закричав:

— Світлано!

— Привіт! — Вона вибігла назустріч, підійшла, але обіймати його не стала.

— Не рада мені?

— Рада, звісно. Тільки поговорити треба, — серйозно відповіла вона.

Вони вирушили до улюбленого місця біля річки й присіли.

— Ну, розповідай, — Дмитро подивився на неї.

— Дмитре, я іншого зустріла. У нас нічого не було. Я сказала йому про тебе, що чекаю тебе з армії. А тепер вирішила і з тобою поговорити.

Світлана говорила, не відриваючи погляду від піску.

— Я зрозумів. Буває… Нічого страшного.

Він торкнувся її плеча, підвівся й пішов до лісу. Світлана розуміла, що йому боляче й образливо. Зробити з цим вона нічого не могла.

Ще кілька днів дівчина залишалася в селі, потім поїхала до міста. Повернувшись, одразу попрямувала до Ігоря.

— Привіт.

— Здрастуй, — він подивився на неї.

— Я з Дмитром поговорила. Він усе зрозумів. Йому зараз тяжко, я знаю… Але що я могла вдіяти? Ти мені сподобався.

Вона говорила швидко. Ігор усміхнувся й обійняв її.

— То тепер переїдеш до мене?

— Звісно, — кивнула Світлана.

Вони стали жити разом. Оксанка раділа за подругу й щодня навідувалася до них у гості.

Через кілька місяців Світлана зрозуміла, що чекає дитину, і повідомила про це Ігореві. Але радості на його обличчі не побачила: він раптом засумував.

— Що з тобою? Невже ти не радий?

— Радий, звісно. З чого ти взяла?

— Тоді треба щось вирішувати.

— Наприклад, що? — здивувався Ігор.

— Може, одружимося? Я ж вагітна.

Він опустив голову, відвернувся. Світлана не розуміла, чому така розмова змусила його відвести погляд.

— Ігорчику, що сталося?

— Світлано, я мушу тобі дещо зізнатися, — він подивився їй у вічі.

— У чому? Щось сталося?

— Я одружений. Ми посварилися, дружина поїхала до матері. Мені здавалося, усе закінчиться розлученням. Але нещодавно вона повернулася, сказала, що не може без мене. Я тяжко переживав, коли ми розійшлися, і тепер радий, що ми знову разом, — закінчив він, знову опустивши голову.

— Значить, це карма.

— Ти про що?

— Заради тебе я покинула Дмитра. Йому було боляче, образливо. Тепер ти так само чиниш зі мною.

Світлана похнюпилася й узялася збирати речі.

— Куди ж ти підеш? — запитав Ігор.

— Поки що повернуся в гуртожиток. А коли довчуся, поїду до села, до мами.

— Якщо щось знадобиться, звертайся, Світлано. А з дитиною що думаєш робити?

— Тут мені нічого вирішувати. Я її народжу…