Хвороба змінила життя овдовілої Світлани

Більше вона не залишилася: повернулася й вийшла з квартири.

У кімнаті гуртожитку Оксанка гортала журнал. Побачивши подругу, вона відірвалася від нього.

— Світлана?

— А чому ти дивуєшся? — спокійно озвалася та.

— Чому ти тут?

— Ми з Ігорем більше не разом.

— Як це? У вас же все було добре!

— Виявляється, він одружений. Вони посварилися, пожили окремо. Тепер дружина повернулася, і в них знову все добре.

— Боже, бідна ти моя, — Оксана обійняла її.

— Це ще не все, — похитала головою Світлана.

— А що ще? — подруга звела брову.

— Я вагітна, — тихо відповіла вона.

— Ось негідник! Як він посмів так із тобою вчинити? — закричала Оксана. — І що ти тепер робитимеш?

— Довчуся. До пологів встигну. Потім додому, до мами. Там уже якось вирішимо.

З Оксаною вони знову взялися за пиріжки. Вранці готували їх, загортали й несли до гуртожитку, щоб продавати тим, хто виходив на перервах. Навчальні роки промайнули за цією звичною роботою. На час випуску Світлана була вже на шостому місяці вагітності. Повертатися доводилося до матері, але вона не знала, з яких слів почати розмову: мати напевно не схвалить ані її становища, ані того, що сталося з Ігорем.

Від автобуса вона попрямувала додому. Світла простора сукня поки що приховувала вагітність.

— Привіт, мамо.

— Здрастуй, рідненька. Заходь.

Світлана пройшла на кухню, сіла на стілець.

— Мені треба тобі дещо сказати.

— Заміж зібралася? — мати подивилася на неї.

— Ні, не про це, — Світлана схилила голову.

— Тоді про що?

— Я розповідала тобі про чоловіка, якого зустріла в місті. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — кивнула мати; у її погляді з’явився переляк.

— Ми жили разом. А коли я дізналася, що чекаю дитину, з’ясувалося, що в нього є дружина, — тихо промовила Світлана.

— Що ж ти наробила! Нас на все село осоромлять! — закричала мати.

— А куди мені було подітися? У місті самій із дитиною не прожити. Тому я й приїхала сюди.

Мати лаяла її на всі заставки, повторювала, що донька накликала на родину ганьбу перед усім селом. Світлана не сперечалася. Вона сиділа, опустивши очі, слухала кожне слово й почувалася винною перед матір’ю.

Живіт зростав. Коли до пологів лишалися лічені дні, Світлана вже лежала в лікарні. Якось почула стукіт у вікно й побачила за склом Дмитрика.

— Дмитре! — вона усміхнулася.

— Привіт, — він помахав рукою.

— Як ти дізнався, що я тут?

— Твоя мама сказала.

— Мабуть, радієш тепер? Зі мною зробили те саме, що я з тобою, — говорила вона крізь скло.

— Та годі, Світлано. Я тебе люблю, — усміхнувся він.

— І таку візьмеш? — вона вказала на живіт.

— Візьму. Буде моїм, — кивнув Дмитрик.

Її почуття до нього не змінилися: він, як і раніше, їй не подобався. Але іншого виходу Світлана не бачила. Треба було виходити заміж, щоб мати не осоромилася перед усім селом.

Павло з’явився на світ пізньої ночі. Світлана відчула таке полегшення й щастя, що не могла дібрати слів. За кілька днів Дмитрик забрав її з лікарні, і вони разом приїхали в село. Тепер дитина була поруч, а поруч із нею був і Дмитро, який погодився вважати хлопчика своїм.

Сусідки перешіптувалися про строки: Дмитро приїздив у відпустку в липні, а дитина теж народилася в липні — не сходилося. Він припиняв ці розмови, затикаючи рота всім, хто брався рахувати. Уголос уже ніхто нічого сказати не смів.

Вони стали жити великою родиною. Павлусь підростав, і коли йому виповнилося три роки, Світлана повідомила чоловікові, що знову вагітна. Дмитро зрадів, мало не носив її на руках. Він вважав Павлуся своїм, але тепер чекав на дитину, у жилах якої тектиме його рідна кров.

Після народження другої дитини в родині з’явилися ще діти. Усі намагалися допомагати Світлані по господарству, а вона наче не помічала, як повторює те, від чого сама втомлювалася в дитинстві. Дітей вона підганяла, примушувала працювати, ласкавого слова від неї ніхто не чув. Зате Павлуся Світлана балувала: поки інші поралися, йому дозволялося посидіти й поговорити…