Хвороба змінила життя овдовілої Світлани

Діти помічали різницю. Світлана нічого не могла із собою вдіяти: первістка любила особливо, заради нього була готова на все.

Коли Павлусеві було п’ятнадцять років, вона покликала його на кухню й розповіла про батька.

— Мамо, як це? Виходить, тато Дмитро мені не тато?

— Він тебе виростив. Але твій рідний батько — Ігор, він живе в місті. Тут написано, як його знайти. Захочеш — поїдеш, — вона простягнула синові клаптик паперу.

— А можна?

— Авжеж.

Павло й сам збирався вступати до технікуму. Тепер можна було вбити двох зайців одним пострілом: влаштуватися на навчання й розшукати батька. Він побіг на автостанцію, купив квиток і вирушив до міста.

І до технікуму, і до Ігоря Павло дістався без зусиль. Його прийняли з першого разу. Потім він прийшов за адресою, яку мати записала на клаптику паперу, і знайшов там Ігоря. Той жив сам, зрадів появі сина й поговорив із ним. Ігор вибачився перед Павлом і попросив передати Світлані його вибачення.

Сам Павло нічого до нього не відчув. Ця людина стільки часу була відсутня в його житті, що зустріч залишила хлопця байдужим. Повернувшись у село, він розповів про все матері. Вона навіть не здивувалася.

Потім Павло поїхав навчатися. Молодші ще лишалися вдома, але поступово виросли й вони. Одні влаштувалися до місцевого колгоспу, інші перебралися до сусіднього села. Світлана з Дмитром залишилися вдвох.

— От, Дмитре, і життя минуло, — казала вона чоловікові.

— Ну що ти таке кажеш? У нас ще все попереду.

— Яке там попереду… Ми ж навіть не на пенсії.

Якось Дмитро не прийшов із роботи. Світлана непокоїлася, але потім вирішила, що він затримався з чоловіками, і лягла спати.

Нічний стукіт підняв її з ліжка. На порозі стояла сусідка: їй зателефонували, бо в неї вдома був телефон. Вона принесла страшну звістку — у полі на Дмитра випадково наїхав комбайн. Його доправили до лікарні, але врятувати не змогли.

— Як помер? — Світлана перелякано дивилася на неї.

— Травми тяжкі. Лікарі виявилися безсилими, — відповіла сусідка, киваючи.

Світлана зібрала дітей. Не приїхав лише Павло. Він закінчив радіотехнічний технікум, і гарні здібності дали йому змогу продовжити навчання у великому місті. Потім він виїхав за кордон, де вже жив зі своєю родиною. З матір’ю Павло частіше підтримував зв’язок листами: приїжджати вдавалося рідко.

Дмитра поховали. Усім було сумно. Світлані належало жити самій.

— Донечко, побудь у мене, якщо можеш. І братів попроси лишитися.

— Мамо, ну ти ж розумієш, що це неможливо.

— Чому неможливо?

— У кожного родина, справи. Нам ніколи тут лишатися.

— Ну добре, їдьте. Нехай мати тут помирає, — зітхнула Світлана.

— З чого ти взяла, що помираєш? — обурилася донька.

Діти роз’їхалися. Світлана розуміла, що завдає їм болю, але стриматися не могла. Їй здавалося несправедливим, що погано завжди має бути їй, а не комусь іншому.

Минуло п’ять років. Вона так само жила сама й чекала Павлуся, якому постійно було ніколи приїхати. Якось зателефонувала доньці:

— Тетяно, може, хоч ви мене навідаєте?

— Навіщо? Щоб знову нас сварити?

— До матері приїхати…

— Ніколи. Телефонуй своєму Павлусеві, нехай приїжджає.

Тетяна кинула слухавку. Світлана залишилася плакати на самоті.

— Моя мати теж була зла, сувора, а я все одно до неї ходила. А мої…

Увечері вона лягла спати. Раптом у грудях запекло, почало бракувати повітря. Світлана хапалася руками за все, до чого могла дотягнутися, але телефон лишався недосяжним. Тоді вона взяла важку вазу й останніми силами жбурнула у вікно.

Повз проходила сусідка. Злякавшись, вона вирішила зайти й побачила Світлану на підлозі.

— Світо, що з тобою?

Відповіді Раїса Степанівна чекати не стала — викликала швидку. Медики, які приїхали, переклали Світлану на ноші й відвезли.

Після інсульту її паралізувало. Вона могла лише лежати й дивитися в стелю. Раїса Степанівна додзвонилася до Тетяни, розповіла про те, що сталося. Донька приїхала не відразу.

— Що з мамою? — запитала вона лікаря.

— Інсульт, він і спричинив параліч. Другого удару вона може не пережити.

— Зрозуміло. А скільки їй тут лежати?

— Приблизно місяць точно. Потім подивимося за станом.

— Добре, — кивнула Тетяна…