Мати найняла детектива, щоб зірвати весілля сина, але його звіт сховала навіть від чоловіка

Голос Максима змусив їх обернутися. Молодята приїхали в гості й стояли позаду них, міцно тримаючись за руки. Вони чули останні слова Михайла. Обоє були бліді як крейда.

— Тату, чому ти назвав Катю моєю сестрою? — Голос Максима тремтів.

— Сину, усе не зовсім так, — пробурмотів Михайло.

— Максиме, Катя моя донька, — дзвінко промовила Ірина й подивилася на дівчину. — Я народила тебе, дівчинко. Твоя мама не померла. Тато й бабуся казали тобі так, щоб не завдавати болю.

— Не вірю, — прошепотіла Катя, відступаючи. — Ви знову брешете. Знову якась ваша гра, щоб розлучити нас із Максимом. Ми не можемо виявитися братом і сестрою!

— Ви ними й не є! — з відчаєм відповіла Ірина. — Максиме, я стала твоєю мамою, коли тобі було п’ять років. Твоя рідна мати справді померла під час пологів. Потім ми зустрілися з Михайлом. Ти забув той час, коли ріс без мами, а ми вирішили не засмучувати тебе розповідями. Я твоя мама — так і залишили.

— Мамо, ти кажеш неправду! — скрикнув Максим. — Отже, ти мені мачуха? А Катю чому покинула?

— Моя мати змусила. Твоя бабуся, — з гіркотою відповіла Ірина. — Ви не уявляєте, як тяжко було стільки років носити цей камінь.

Вона заридала й опустилася на лавку, зовсім знесилившись. Ніхто не підійшов. Катя теж плакала; вона втекла, і Максим поспішив за нею. Молодята поїхали, так і не договоривши. Михайло мовчки попрямував до будинку: бачити дружину йому було неприємно, уся її брехня викликала огиду.

Коли Ірина повернулася, він зустрів її в передпокої. У руці в нього був ключ від іншої міської квартири, що належала йому.

— Тобі треба пожити окремо. Я вирішив, — твердо сказав Михайло, простягаючи ключ. — Їдь. Я не можу ні бачити тебе, ні чути.

Ірина тихо скрикнула й прикрила рот рукою. В усьому виявилася винною вона. Мабуть, так і було, але ніхто навіть не хотів її вислухати. Для найближчих вона раптом стала вигнанкою, істотою, від дотику до якої можна забруднитися.

Доводити, просити, знову каятися вона більше не стала. Зібрала речі й поїхала. Ні машини, ні банківських карток Михайло не відібрав. Він зачинив перед нею двері — свого дому й своєї душі.

Справдилося те, чого Ірина так боялася: її затаврували ганьбою. Із цим було боляче жити, але жити однаково доводилося. Потроху вона обживалася у квартирі й намагалася зв’язатися з чоловіком, Максимом, Катею. Дзвінки залишалися без відповіді.

До офісу її не впускали: охорона повідомляла, що отримала таке розпорядження. Біля особняка відповідь була та сама. Стільки років Ірина була в цьому домі господинею, й охоронець Сергій чудово її знав. Тепер він, опускаючи очі, повторював те, що звелів господар.

Одного разу вона все ж набралася рішучості приїхати до молодих. Двері відчинив Максим. Його важкий погляд не обіцяв розмови.

— Синку, поговорімо, будь ласка, — жалібно попросила Ірина.

— Ти точно до мене? Може, хотіла з дочкою поговорити? — відповів він тремтячим голосом. — Ні Катя, ні я спілкуватися з тобою не хочемо.

— Максиме! — скрикнула вона у відчаї. — Але тобі я що зробила? Стільки років була поруч. Хіба хоч раз образила тебе? Ти несправедливий до мене.

— Ти образила жінку, яку я кохаю. Самого цього досить, щоб я ніколи тебе не пробачив.

Двері зачинилися. Ірина пішла вниз, згорбившись, як стара. Вона їхала назад до квартири, і сльози застилали очі. Коли задзвонив телефон, схопила його, сподіваючись, що це Максим. Телефонувала мати.

Оксана Леонідівна знала про все: Ірина розповіла їй, коли поїхала від Михайла. Тепер у слухавці пролунав її жорсткий голос.

— Іро, я все обдумала. Перестань принижуватися. Невдячні. У всіх гріхах тебе звинувачують! Одній ти дала життя, другого виховала, а Михайло взагалі молитися на тебе має — кращої дружини йому не знайти. Більше не телефонуй їм, не ходи. Розлучайся й вимагай поділу майна. Ми з батьком уже поговорили з юристами. Михайло тобі стільки буде винен, що віддавати втомиться.

— Уже поговорили? — крізь сльози скрикнула Ірина. — А мене запитати знову забули? Знову все вирішили за мене, як вам зручно?

— Не влаштовуй істерик, Іро. Матір слухай. Я тобі завжди добра бажала.

— Добра? Мамо, ти мені життя зламала!

— Знову театр! Коли ж ти подорослішаєш? Скільки можна повторювати: де б ти зараз була, якби мене не слухалася?…