Мати найняла детектива, щоб зірвати весілля сина, але його звіт сховала навіть від чоловіка

— Працює. Усе нормально, — відповідав він, і цим розмова зазвичай закінчувалася.

Тоді вона вирішила приїхати до офісу сама. Обрала час ближче до вечора, щоб Максим не квапився й можна було поговорити без поспіху. Їй хотілося пояснити йому: проти Каті вона більше нічого не має, свою колишню поведінку переосмислила й готова помиритися з майбутньою невісткою.

Біля будівлі Ірина побачила відразу всіх трьох. Михайло, Максим і Катя вийшли з офісу й прямували до Михайлової машини.

— Максиме, привіт! Михайле, Катю! Я саме до вас приїхала.

Вони обернулися наче за командою. Михайло дивився здивовано, Максим засмутився, Катя знітилася. Ірина підійшла до них, усміхаючись.

— Давайте вже помиримося, друзі мої. Я втомилася від нашої мовчазної війни. Максиме, я багато чого обміркувала. Ти маєш право сам вирішувати, як тобі жити. Катю, пробач мені, будь ласка. Можливо, коли в тебе виросте власна дитина, ти зрозумієш мій страх. Я боялася втратити сина й лише тепер усвідомила, що він дорослий. У нього своє життя, мама йому вже не потрібна.

— Потрібна, мамо. Ще й як потрібна, — сказав Максим і обійняв її. — Як добре, що ти стала інакше до цього ставитися. Катя — найчудовіша дівчина на землі, повір мені.

Катя потроху опанувала розгубленість і несміливо усміхнулася. Потім усі четверо поїхали до ресторану. Вечір минув добре: вони сиділи разом, розмовляли, й Ірина майже весь час зверталася до Каті. Розпитувала про бабусю, про роботу медсестри, про те, чим дівчина захоплюється. Запитання більше не нагадували випробування — їй справді хотілося почути відповіді.

— Дівчинко моя люба, можна тебе обійняти? — запитала Ірина, коли настав час прощатися.

Катя сама ступила до неї. Уперше Ірина обіймала доньку, яку колись народила й залишила. Здавалося, серце ось-ось вистрибне з грудей.

Дорогою назад Михайло раз у раз поглядав на дружину. Здивування не минало, і нарешті він заговорив.

— Іро, ти сьогодні якась незвична.

— Незвична?

— У тебе очі блищали весь вечір. Дивилася на Катю, наче поглядом обіймала. Я ось думаю: ти щиро так до неї ставишся чи знову щось затіваєш?

— Нічого я не затіваю, Михайле. Мені хочеться, щоб наші діти були щасливі.

— Уже наші? Отже, і Катю ти тепер вважаєш своєю? Нещодавно ж зовсім інакше говорила.

— Я зрозуміла, як багато в мені було егоїзму. Так не можна. Катя й справді мила дівчинка. Ти мав рацію.

— Люба, я завжди маю рацію, — відповів він з усмішкою.

У родині знову запанував спокій. Ірина взялася за весільні клопоти з таким завзяттям, з яким раніше намагалася завадити весіллю. Складала меню, підшукувала фотографа й тамаду. Час до свята танув із катастрофічною швидкістю, усе треба було встигнути.

Коли вони з Михайлом збиралися на реєстрацію шлюбу, Ірина хвилювалася зовсім не за молодят. На весілля мали привезти Ларису Іванівну. Чи впізнає вона її? За стільки років Ірина дуже змінилася, але на святі будуть іще Оксана Леонідівна та Степан Матвійович. Якщо Павлова бабуся впізнає їх, наслідки страшно було навіть уявити.

Свято, однак, проходило чудово. Молодята мали прекрасний вигляд, організація була відмінною, гості залишалися задоволені. Лариса Іванівна сиділа в кріслі колісному поруч із доглядальницею. З’ясувалося, що бачить вона вже зовсім погано, майже нічого не розрізняє. Ірина дарма так боялася цієї зустрічі. Для самої старенької щасливішого дня не було: дожила до весілля правнучки, видала її заміж.

Зате Оксана Леонідівна впізнала Ларису Іванівну. Усе свято її погляд переходив від старенької до Каті, потім до доньки. Нарешті вона відвела Ірину в куток.

— Іро, невже ти її не впізнала? — прошепотіла вона. — Це бабуся Павла, того самого. Ти ж пам’ятаєш?

— Усе я пам’ятаю, мамо, — спокійно відповіла Ірина. — А тепер знаю й те, чого ти не знаєш. Сьогодні ти не лише онука одружуєш. Ще й онуку заміж видаєш.

— Яку онуку? — В Оксани Леонідівни аж щелепа відвисла.

— Катю. Вона моя донька.

Ірина коротко розповіла матері, що з’ясувала. Оксана Леонідівна слухала, не в змозі вимовити ані слова, тільки зітхала й хитала головою. З думками вона зібралася не відразу.

— А Михайло про це знає?

— Не знає. І не дізнається, — твердо промовила Ірина, особливо наголосивши на останніх словах.

— А якщо правда все-таки випливе назовні? Донечко, що ж ти накоїла?

— Що саме я накоїла? — Ірина примружилася. — Тоді скорилася обставинам і тепер корюся. Доньки мене позбавила ти.

— Не треба так говорити! Ти подумай, де б опинилася, якби все склалося інакше.

— Не знаю. Зате не довелося б стільки років виривати шматок власного серця, забороняти собі згадувати. Мамо, моя душа наче кригою була вкрита всі ці роки. Ти хоч розумієш це?

— У тебе ж був Максим.

— Він і зараз у мене є. Я долі за нього дякую. Але говорю про інше, а ти все не розумієш. Та й як зрозумієш — тебе ніхто не вмовляв відмовитися від власної дитини…