Мати нареченого вирішила перевірити майбутніх сватів під виглядом волоцюжки, однак помилилася хвірткою

Черв’ячок сумніву дедалі глибше точив душу Любові. Розповідь Дениса про заняття Ковальчуків не давала їй спокою, а Ірина ще й захоплено говорила про те, скільком людям допомогли її батьки. Тепер кожна вільна хвилина йшла на пошуки: Люба переходила із сайту на сайт, читала відгуки про соціальні центри, переглядала відкриті справи проти тих, чия благодійність виявилася прикриттям. Вона розуміла, що сама себе накручує, та все одно знову відкривала пошуковик, наче сподівалася натрапити на підтвердження своєї тривоги.

Про Кам’янку пошуковик не повідомляв нічого потрібного. Ні центру, ні родини Ковальчуків, яка утримувала ферму й допомагала знедоленим, наче не існувало в мережі. Це бентежило її ще дужче. Люди ж якось знаходять туди дорогу. Припустімо, працює сарафанне радіо, а господарі не люблять розголосу. Але звіти соціальних служб, відомості про спонсорів, хоч якісь сліди — щось же мало лишитися. Невже все оплачують самі? І обходяться без інтернету, коли довкола всі намагаються розповісти про свою роботу саме там?

— Поїдь до них і подивися, — запропонувала Марина, вислухавши її сумніви.

— У село? — Любов усміхнулася. — На твою думку, мені слід без запрошення з’явитися до чужих людей і влаштувати ревізію?

— А з чого ти взагалі взялася їх перевіряти? — скривилася подруга. — Любко, це вже на ревнощі схоже. Син покохав дівчину не вашого кола — от і вся біда. Хіба зараз на таке зважають? Вони люблять одне одного, чого ще треба? Ти ж скаржилася, що Дениско ніяк не візьметься за розум. Тепер у нього стосунки — і тобі знову недобре. Виріши вже, чого ти хочеш.

— Марино, мені тривожно, розумієш? Поводжуся нерозумно, сама бачу. Ніколи не думала, що стану такою карикатурною злою свекрухою. До весілля ще далеко, а я вже недолюблюю Іру. Не скажу, що ненавиджу, але й радіти їй не виходить. Ще й батьки її… Раптом вони у своїй Кам’янці справді щось нечисте задумали? А все відкриється, коли Денис одружиться. Уявляєш, який удар по моїй репутації? І по пам’яті Віті?

— Мельник, ти давно почала жити з оглядкою на чужі балачки? — Марина підняла брову. — Навіть якщо твої страхи підтвердяться, тобі за що відповідати? Ти до цього не маєш стосунку.

— Вийде, що я дозволила синові зв’язатися з дочкою злочинців! Журналісти такого напишуть, що до моєї школи люди й близько не підійдуть, за версту обходитимуть.

— Любове, ти й справді з глузду з’їхала. Спочатку вигадала, потім сама повірила, тепер уже наслідки розписала. Дівчина збирається працювати слідчою. Якби її батьки мали темні справи, вона обрала б іншу професію, повір.

— Можливо, — пирхнула Люба. — Тільки з голови не йде та Вітина справа. Пам’ятаєш, вони розкрили злочини в такому центрі? Йому саме дали підполковника, а він після цього ночами не спав. Прокидався, бо йому ввижалися люди, яких там морили голодом і калічили, щоб не дати втекти. І все це коїлося в самому місті: кілька років ніхто навіть не підозрював ту організацію. А тут глухе село. Страшно подумати, що там може відбуватися.

— То перестань це уявляти. І дай спокій цим людям, синові, його дівчині. Тобі потрібна відпустка. Після історії з Ткачами ти ніяк не відійдеш: скандал владнали, а осад лишився. Уже чотири місяці минуло, а весь цей час ти сама не своя. Ірині не пощастило саме тоді трапитися тобі на дорозі. Любо, я серйозно: купи путівку, гайни до океану, кудись на південь. На кілька тижнів забудь про школу й материнські турботи. Може, зустрінеш цікавого чоловіка, підчепиш красеня в білому костюмі й солом’яному капелюсі.

— Ти хоч чуєш, що пропонуєш? — спалахнула Любов.

— А що такого? — Марина щиро здивувалася. — Віті вже чотири роки як немає. Ти гарна, самостійна жінка й ще можеш бути щасливою. Навіщо присвячувати решту життя вірності покійному? Йому від цього вже нічого не додасться. Думаю, він зрадів би, якби в тебе з’явилося щось, крім роботи. Кохання оживляє душу. І Денискові стало б легше, перестала б ти чіплятися до Іри. Я ж не відправляю тебе заміж. Курортний роман, легке захоплення — згадаєш хоч, що ти жінка.

— Марино, від подруги я такої нісенітниці не чекала. Я любила чоловіка і зараз люблю. Його смерть не привід для мене пускатися берега.

— Невже? — примружилася Марина. — А той учений із далекого міста? Як же його… Паша?

— Замовкни. — В очах Люби спалахнув дивний вогонь. — Я просила більше ніколи про це не говорити. Мільйон разів пошкодувала, що тоді тобі зізналася. Усе чекала, що ти ненароком розкажеш Віті. Я стільки років картала себе за зраду, місця собі не знаходила, мучилася від сорому перед чоловіком. У нас тоді був тяжкий розлад, ми сильно посварилися. Вітя був жорсткою людиною, а мені бракувало уваги. От я й зважилася… Але тепер його немає, боятися вже нічого.

— Чому ти заперечуєш очевидне, Любо? — Марина примружилася. — Себе не обманюй. Ти весь час намагаєшся здаватися взірцевою, благочестивою пані, яка завжди чинить правильно. Але тоді, коли плакала в мене, ти ж не вдавала.

— Що ти маєш на увазі? — Любов опанувала себе.

— Твоє кохання. Ти так ридала, що сусідка стукала по батареї. Пів року ви зустрічалися, так? Мабуть, і від чоловіка пішла б, якби твій Пашенька не зник. Навіть попрощатися не спромігся. І про твою вагітність нічого не знав.

— Слава Богу, не знав, — збліднувши, промовила Люба й стиснула кулаки. — Інакше все було б зіпсовано. Зв’язатися з Павлом було страшною помилкою. Коли він утік до себе, я з полегшенням зітхнула. Звісно, постраждала, але потім усе обернулося на краще. Дякую Богові, що Вітя так ні про що й не дізнався. Дениска вважав своїм сином, жодного разу не засумнівався, хоч хлопчик — викапаний Паша. Чоловік завжди про нас дбав. І все ж моя невірність багато що змінила, наче він відчував її, навіть не здогадуючись.

— Що саме змінилося?

— Раніше Вітя на службі стояв за людей, у ньому зберігалася людяність. А після нашої сварки, після того, як я почала йому зраджувати, наче зачерствів. Ревнував більше, хоча я жодних нових приводів не давала — ні тоді, ні пізніше. Він усе відчував, відчував. Тому не треба більше про Пашу. Любила його, так. Але забула. Майбутнього в нас не було, а Вітя зумів його побудувати. Він і є моїм єдиним коханням. Це я вчинила погано, зрадила, серйозно збиралася розлучатися. А він — святий. Не смій паплюжити його пам’ять…