Мати нареченого вирішила перевірити майбутніх сватів під виглядом волоцюжки, однак помилилася хвірткою

— Я й не збиралася. Хотіла нагадати, що твоє кохання до чоловіка не завжди було таким безумовним і єдиним. Таємницю я збережу, можеш не тривожитися. Та кому вона тепер потрібна? Денискові? Нехай краще вважає батьком бравого полковника, ніж ученого, який навіть не знає, що має сина.

— Годі про це, — скривилася Любов. — Краще скажи, що мені робити.

— Уже сказала: вирушай до Кам’янки й перевір усе сама.

— Чудово. Якщо Ковальчуки коять там щось страшне, вони мене навіть на поріг не пустять.

— Тоді попроси когось зі своїх впливових знайомих. Або знайди приватного детектива.

— Щоб про це дізналися сторонні? Нізащо. Вуха всюди, дійде до преси — поповзуть чутки.

— Знову репутація! Любове, ти ж розумна людина, я тебе не впізнаю. Не знаю вже, що запропонувати… Прикинься безхатченкою. Раз Ковальчуки приймають знедолених, постукай до них у такому вигляді. Побачиш усе зсередини: або підтвердиш свої підозри, або сама переконаєшся, що помилялася.

— А якщо мене замкнуть? Ти розумієш, на що штовхаєш?

— Я знатиму, де ти. Два дні не вийдеш на зв’язок — усіх на вуха поставлю. Усім світом приїдемо тебе визволяти.

— Гадаєш, вийде? — Люба примружилася. Тепер задум уже здавався їй розумним і цілком здійсненним.

— Чому б ні? Тільки треба підібрати одяг і змінити зовнішність. З дорогою укладкою й таким манікюром ти на безхатченку не схожа. Будь-хто, хто розуміється, побачить постійну відвідувачку салонів краси. І легенду підготуємо.

— Легенду… — усміхнулася Люба.

— Я ж намагаюся тобі допомогти. Вони ж запитають, чому ти опинилася на вулиці, чи давно поневіряєшся, що до цього призвело. Можна було б сказати, що втратила пам’ять… Ні, придумала краще. Чоловік помер, із сином не ладнаєш. Він одружився, невістка почала тебе споювати й виживати з квартири. Спочатку через пияцтво вигнали з роботи, потім виставили з дому й спалили паспорт.

— Марино, який жах. Ти, бува, кримінальну хроніку не надто часто дивишся?

— Люди й не таке роблять. Це ще легкий варіант. Отже, поїхала ти до бабусі в інше місто. А бабуся померла, у квартирі незнайомі люди. Ні грошей у тебе, ні документів, і голова вже погано міркує. Ходиш околицями: десь копієчку дадуть, десь нагодують, десь у під’їзд пустять. Добрі люди про цей центр розповіли… Ні, почнуть з’ясовувати, які саме люди. Краще випадково постукайся. Для правдоподібності можеш ще до двох будинків зазирнути, попросити їжі або ночівлі. Далі — залежно від обставин.

— А якщо за два дні я нічого не дізнаюся? Раптом вони спочатку перевіряють новачків? І як мені називатися? Своє ім’я назвати не можна: Оксана Ковальчук, може, й справді надішле запит до поліції, щоб відновити паспорт.

— У моєї тітки є сусідка, одна з тих волоцюг. П’є без упину, збирає співпляшників. Тітці скаржилася, що паспорта немає, та й узагалі нічого й нікого. Молодша за тебе на пару років, приблизно твоя ровесниця. Назвися її ім’ям: Зоя Дубровська. Вулиця Польова, будинок шість, квартиру не пам’ятаю. Утім, одразу такі подробиці навряд чи знадобляться. Якщо спитають — забула. Запам’ятай: Зоя Дубровська, вулиця Польова.

— Запам’ятала, — скривилася Любов. — Як же все складно.

— А ти чого чекала? Простіше взагалі нікуди не їхати.

— Ні, цього я не можу.

— Отже, легенда є. Залишилося з’їздити до секонд-хенду по одяг. Не в брендовому ж піджаку тобі туди з’являтися.

Біля придорожнього супермаркету Люба зупинилася з відчуттям, що поводиться як цілковита дурепа. За парковкою виднілася Кам’янка: сотні будиночків потопали за заливними луками, а далі тіснилися майже біля самого лісу. Вона вимкнула двигун і важко зітхнула.

Побачив би хто-небудь Любов Аркадіївну зараз — одразу б зателефонував до психлікарні. Ще й Денисові довелося збрехати, ніби вона поїхала до столиці на семінар. Посеред літа! Денис, може, й повірив, але Іра — точно ні: так дивно на неї подивилася, наче відчула недобре. Утім, тепер це неважливо. Поки Люба сама не перевірить, що небезпеки немає, спокою їй не буде. Вчепилася в цю дурну думку — і ніяк її не позбутися.

А якщо Ковальчуки виявляться звичайними, порядними людьми? На весіллі сина впізнають її, згадають лахміття, розкажуть Денисові. Безглуздо вийде. Ну й гаразд, разом посміються. Вона пояснить, що життя з Вітею привчило довіряти, але перевіряти, — і ж не збреше. Якщо ж підозри слушні, доведеться вивести їх на чисту воду. Аби тільки самій не потрапити в пастку. Тут уся надія на Марину…