Мати нареченого вирішила перевірити майбутніх сватів під виглядом волоцюжки, однак помилилася хвірткою

Час було перевдягатися. Машину й телефон Люба вирішила залишити тут: не варто давати Ковальчукам привід щось запідозрити. Зібравшись із думками, вона вийшла й попрямувала до супермаркету. Купила найдешевшу тушонку — одну банку, половину буханця сірого хліба й пляшку води.

Покупки лягли до брудної торби. На задньому сидінні машини Любов зняла свій костюм, акуратно прибрала його до пакета й дістала одяг, який вони з Мариною заздалегідь підготували після походу до секонд-хенду. Проста ситцева сукня тепер була порвана в кількох місцях. Зверху вона натягла розтягнутий кардиган: колись він, мабуть, був чорним, а може, бордовим. Потім перевзулася в стоптані туфлі без підборів. Вбрання було готове, але лишалися обличчя й волосся.

Для обличчя знайшовся крем, що викликав у Люби алергію. Вона нанесла його, і шкіра одразу вкрилася опуклими червоними плямами з лущенням. Темні тіні допомогли намалювати синці під очима. Золоті сережки довелося зняти, а волосся змастити тим самим кремом. До Ковальчуків, за її підрахунками, було близько 2 км пішки. На ґрунтовій дорозі до жирного волосся мав пристати пил — тоді зачіска остаточно перетворилася б на щось безформне й гидке.

Перевтілення її задовольнило. Вилазячи з машини, Люба озирнулася: ще подумають, ніби якась волоцюга залізла до чужого автомобіля. Але поруч нікого не було. Телефон і всі документи лишилися всередині; замкнувши дверцята, вона відразу попрямувала до Кам’янки.

Біля підсихаючої калюжі Любов зупинилася, опустила в неї руки, потім обтерла їх об одяг. Бруду набралося достатньо, можна було йти далі. Вона похмуро всміхалася: сама б таку відвідувачку й на поріг не пустила. Хоч би все це виявилося недаремним.

Дорога тяглася, а Люба проклинала і цікавість, і підозріливість, і власну впертість. За всі 53 роки вона жодного разу не відступилася від мети. Домагалася свого за будь-яку ціну — мабуть, тому й видерлася на вершину соціальної піраміди. Ще багато років тому їй захотілося заслужити захоплення. Щире, за власні досягнення, без плазування й чужих заслуг.

До цієї мети вела довга праця: уроки математики, посада завучки, директорство у звичайній школі, потім власна гімназія. За дванадцять років її існування Любов Аркадіївна стала помітною постаттю в місті, а навчання довела до досконалості. Вимоги лишалися однаковими для всіх. Як і в історії з Максимом, вона не зважала на вплив батьків, якщо учень їм не відповідав. Ні гроші, ні зв’язки, ні вмовляння не змушували її поступитися.

Колись із Мельник боялися сперечатися через чоловіка. Після його смерті швидко з’ясувалося, що й сама вона не ликом шита: характеру, знайомств і бездоганної репутації вистачало, щоб поставити на місце знахабнілих багатіїв та іншу впливову публіку. Тим безглуздіше було тепер плентатися запиленою дорогою й почуватися дурепою. У собі вона раніше не сумнівалася.

Утім, один раз усе ж утратила над собою владу. Марина нещодавно нагадала про молодого вченого Павла Лісовського — чоловіка, через якого Люба втратила голову з першого ж погляду. Вона тоді вже була дружиною Віктора Мельника, мужнього, вольового капітана.

Це було кохання. Скільки б потім Люба не твердила собі, що любить одного чоловіка, хоч би як намагалася відігнати спогади, Паша не забувався. За зраду й думки про розлучення вона себе ненавиділа. А щодня перед очима було обличчя сина, таке схоже на обличчя того чоловіка.

Вона чекала на Павла в готельному номері. Він не прийшов і не попрощався — зник так само раптово, як і з’явився, наче Люба нічого для нього не значила. Про вагітність вона тоді ще не знала й згодом вважала це щастям. Лише після його зникнення до неї сповна дійшло, що вона зробила з чоловіком, як зрадила його.

Віктор зрадів майбутній дитині. Носив дружину на руках, терпів будь-яку примху, й Люба переконала себе, що любить саме його, хоча пережите з Павлом свідчило про протилежне. Потім народився Дениско. Життя увійшло у звичну колію, робота захопила з головою.

Павло більше не давав про себе знати, а шукати його Люба ніколи не хотіла. Та часом душу все ж точили туга й образа, на свідомість лягали тіні жалю за великим коханням, якому так і не судилося здійснитися.

— Здається, дійшла, — промовила Любов, мружачись від сонця. Перед нею стояв високий паркан; праворуч від хвіртки зеленіла поштова скринька. Адресу вона взяла з паспорта Ірини: вулиця Садова…