Мати нареченого вирішила перевірити майбутніх сватів під виглядом волоцюжки, однак помилилася хвірткою

Просити в незнайомих людей їжі або ночівлі було нестерпно соромно. Марина радила спершу обійти два сусідні будинки, але Любов так і не наважилася. До того ж хтось міг її впустити — і тоді весь задум пішов би нанівець. Ні, краще не ризикувати.

На короткий дзвінок у дворі відповів гавкіт.

— Зараз відчиню! — голосно озвався чоловік із ґанку. — Жужо, тихіше, не надривай горло!

Під ногами господаря рипнули дошки. Він покахикав і вже біля хвіртки спитав:

— Кого там принесло?

— Вибачте… У мене біда, — заговорила Любов, намагаючись, щоб голос звучав жалібно. — Сказали, тут допомагають таким, як я.

Хвіртка відчинилася, і перед нею виріс високий сивий чоловік у брудних джинсах і вилинялій сорочці.

— Добрий день, — він шморгнув носом. — Тільки вам до сусіднього будинку. Ковальчуки там живуть, у новому, при фермі, будинок номер шість. Я й сам до них прямував, можемо разом дійти. Води принести? Вигляд у вас неважний. Здалеку добиралися?

— Я… — почала Любов і урвала себе, вдивляючись у його обличчя.

Господи. Господар теж застиг, розглядаючи гостю.

— Ми раніше не зустрічалися? — спитав він, хмурячись. — Здається, я вас знаю.

— Пашо! — Вона зблідла й ухопилася за стовп. — Ти?

— Любо… Господи, та це ж Люба! — приголомшено пробурмотів він. — Що з тобою сталося? Звідки ти тут? Ходімо швидше до мене.

— Не треба! — Любов відсахнулася. — Ні, не треба.

— Як це не треба? Тобі допомога потрібна. Мабуть, і не їла давно. Нагодую, дам попити. У мене лазня топиться, помиєшся. А вже потім сходимо до Ковальчуків: чудові люди, нікому не відмовляють. Добре, що ти сюди дісталася. Любо, що ж тебе до такого довело? Я ж пам’ятаю тебе зовсім іншою…

— Вигнали мене… Син, чоловік… Грошей не лишилося.

Вона ледве вимовляла слова, все ще не оговтавшись від потрясіння. Завчена брехня виривалася сама собою.

— Який жах! — Павло взяв її під лікоть і повів на подвір’я. — Знав я, що від твого чоловічка добра не чекай. Покидьок він. Гаразд, спершу приведемо тебе до людського вигляду, розмови потім.

За ними грюкнула хвіртка.

Любов боялася навіть зітхнути. Перед нею був Паша — живий, справжній. А вона збиралася до Ковальчуків і тепер стояла в нього на подвір’ї. Невже він і справді прийняв її за волоцюгу? Усе пішло шкереберть. Якщо зізнатися зараз, до батьків Ірини вона вже не потрапить: після такого маскараду пояснюватися буде ще важче. Але й далі розповідати Павлові про вигадані нещастя теж здавалося неможливим. Вона хотіла перевірити Ковальчуків, а натомість зустріла людину, яка зникла з її життя тридцять років тому.

Треба зібратися. Він, схоже, близько знає цих людей. Можна розпитати його, ще трохи побути нещасною безхатькою — і піти. Хоча ні: раптом вони заодно? Вона нічого не розуміла. Тридцять років тому він поїхав до свого далекого міста, там і мав лишатися. Що привело його сюди? Поки що краще погоджуватися, а там буде видно.

Павло жестом угамував собаку й провів гостю до будинку.

— Умивальник тут. Помий руки й сідай. Щами й омлетом пообідаєш?

— Так, — кивнула вона й слухняно пішла мити руки.

Він устиг швидко підігріти їжу й поставити все на стіл. Любов з острахом подивилася на тарілки.

— Не бійся, їж, — сказав Павло з усмішкою, якої вона не бачила 30 років. — І хліб бери. Сам Григорій Федорович пече, такого майстра ще пошукати. Коли ти востаннє їла?

— Уже не пам’ятаю, — збрехала вона.

— Тепер можна не боятися. Тут тебе ніхто не скривдить. Ковальчуки стількох поставили на ноги, та й я осторонь не лишуся. Заспокойся. Подумати тільки, скільки років ми не бачилися…

Після обіду Павло провів Любов до лазні, наказав їй як слід помитися й невдовзі приніс чистий одяг. Вона лишилася за дверима, хлюпалася в мисках, а він звідти говорив, що речі старі, зате добротні й однаково кращі за її лахміття. Любов слухала й розуміла: вбрання, яке мало переконати Ковальчуків у її скрутному становищі, тепер зникає разом із брудом.

— Одяг ношений, зате міцний. Усе ж таки кращий за те, у чому ти прийшла…