Мати нареченого вирішила перевірити майбутніх сватів під виглядом волоцюжки, однак помилилася хвірткою

Чорт, усе маскування коту під хвіст. Утім, зійде й так. Якщо знадобиться, Паша підтвердить, якою вона з’явилася біля його хвіртки.

На веранді на неї вже чекав чай. Любов вийшла у витягнутому светрі й спортивних штанах, обмотавши голову рушником.

— З легким паром! — Павло помахав їй. — Присідай, поговоримо.

Вона з острахом подивилася на собаку, що бурчав у будці.

— Жужа лише на вигляд страшна, — розсміявся він. — Насправді добра, не зачепить.

— Як ти тут опинився? — Любов сіла біля нього й узялася за чашку.

— Спершу про тебе. Ти викладала, стільки всього було в тебе попереду. Успішна, дім — повна чаша. Про смерть чоловіка я зрозумів. Але щоб рідний син виставив за двері… Невже так виховали?

— Це його дружина мене вигнала, не він.

Знову збрехавши, Любов переказала підготовлену ними з Мариною історію.

— Ох… Від дітей такого не чекаєш, — озвався Павло. — Хоча я тут за ці роки всякого надивився. Люди приходять до Ковальчуків із тяжким багажем: нещастя, зрада, гіркота. Один сам собі життя зіпсував, іншого близькі покинули; хтось через кохання збився з дороги, хтось від ненависті, хтось через пляшку. Але ж ти раніше не пила. Як почала? Зараз що, продовжуєш? Пробач, на алкоголічку ти все-таки не схожа.

— Уже три місяці ані краплі, — скривилася Любов.

— Це добре. А йти, виходить, нікуди. Тож зараз підемо до сусідів, їм потрібна жінка на пташник. Оселитися можеш у мене, місця вистачає. Та й нам із тобою є що обговорити.

— Пашо, може, не варто? — зніяковіла вона.

— І куди ж тебе відпустити? Знову бродяжити? Ні, Любове. Після всього, що між нами було, після мого тодішнього вчинку я не можу дозволити тобі піти.

— А що між нами було? — раптом скинулася вона. — Ти мене покинув, от і все! Чому б тобі знову не покинути? Хоч би пояснився тоді, попрощався по-людськи. Натомість утік, підібгавши хвоста. Я чекала на тебе, збиралася розлучатися. І розлучилася б, і жили б ми добре. Може, не довелося б мені тепер у лахмітті світом ходити, просити милостиню, принижуватися.

— Зачекай, — Павло підняв руку. — Не сердься, Любо. Ти не знаєш, як усе сталося. Я пішов, так, хоча й не слід було йти. Але мені було страшно.

— Кого ж ти так злякався? Чи чого? — всміхнулася вона.

— Я за тебе боявся, — відповів він, опускаючи очі.

— За мене? Про що ти?

Любов завмерла. Павло тяжко зітхнув, подивився вдалину.

— Я кохав тебе, Любо. Справді кохав. Тільки ти була заміжньою жінкою…

— Ну то й що? Ти чудово знав, що я хочу розлучитися. Тобі хоча б відомо, через що я потім пройшла? Кажи вже прямо: награвся, зрозумів, що гра зайшла надто далеко, і втік. Так, ховатися по кутках було підло. Мені хотілося свободи, життя з коханим, і наслідки мене не лякали. А ти брехав, водив мене за ніс, користувався мною — і поїхав. Мені ж залишалося жити зі своєю зрадою, мучитися провиною та відводити очі від чоловіка. Чи, може, в тебе самого була сім’я? У цьому причина?

— Ні тоді нікого не було, ні тепер немає, — зітхнув він. — Пізно, мабуть, казати, але за все життя я кохав одну жінку.

— Пропонуєш повірити? Ще назви цією жінкою мене.

— Тебе, — кивнув Павло. — Можеш сумніватися, але це правда. Тому я тебе з дна витягну, усе для цього зроблю. Сам там побував, знаю.

— Яке ще дно? — пирхнула Любов. — Доктор наук, талант, майбутнє світило! Не повірю, що твоя наукова кар’єра пішла під укіс. Такого бути не могло.

— Але сталося, — цокнув він язиком. — Мабуть, час розповісти. Хоч стільки часу минуло.

— Що ти ще розкажеш? Для мене давно все ясно. Минуле ворушити ні до чого, нового я не почую. Самі безглузді виправдання. Запевняєш, що кохав, а хіба з коханими так поводяться?

Павло взяв чайну ложку, покрутив її в пальцях.

— Він знав, Любо, — тихо промовив він.

— Хто знав? Що?

— Твій чоловік. Ми поводилися безтурботно, наче забули, хто він такий і що може зробити. Віктор від самого початку був у курсі.

— Ні! Ти вигадуєш. Вітя б мене знищив, якби дізнався правду. І тебе теж.

— Мене він знищив, — Павло подивився їй у вічі. — Жити залишив, а душу, людину в мені знищив. Пам’ятаєш, ти чекала на мене в готелі? Того дня він і зупинив мене на вулиці.

— Ви зустрічалися?

— Ще й як. Я відразу здогадався, хто переді мною. Він наказав сісти в машину. Спокійний до жаху, а в руці ствол. Сказав, що знає про нас від першої зустрічі. Показав звіт: де бачилися, коли, скільки часу були разом. Жодної дрібниці не пропустив, Любо. За тобою стежили.

— Ні…

— Я сказав, що мені це неважливо, ти однаково вирішила розлучитися. А потім опинився в камері. Мені приписали те, чого я не скоював. Майже рік в ізоляторі, поки тягнулося слідство. Віктор домагався, щоб докази проти мене сфабрикували, і домігся. Не стану розповідати, що я там пережив. Закінчилося судом: десять років, колонія суворого режиму.

— Ти брешеш, — промовила зблідла Любов.

— Заради чого мені брехати? — примружився він. — Хочеш побачити довідку про звільнення?…