Оксана не прийняла наречену сина, але через роки зустріла її в лікарняному коридорі

Йому ні в чому не відмовляли, але й вимагали чимало. Тому розбещеного, вередливого сина з нього не вийшло. Англійська, шахи, математика рано ввійшли в його життя; подорослішавши, він і далі багато вчився. Потім за допомогою батька влаштувався до міністерства. Тепер багато працював, хотів досягти більшого — у цьому вони з Оксаною були схожі одне на одного.

Вона знала про його квартиру у Великограді. Колись навіть не допускала думки про життя у столиці, а тепер усе наче саме до цього йшло. Святослав часто говорив про кохання, називав її особливою.

— Ти дивовижно вродлива. І все ж справа не лише у вроді — ти зовсім інша.

— Яка ж? — питала Оксана, якій хотілося зрозуміти, що він бачить у ній.

— Особлива. Найкраща за всіх. У тобі стільки дорослого, ти знаєш, чого хочеш. До тебе я зустрічав самих лише вередливих дівчат. Щирості — ані краплі, тільки позують і вдають із себе.

Оксана всміхалася. Ціну цієї дорослості знала лише вона сама. Святослав не знав, через скільки труднощів їй довелося пройти, щоб стати такою.

Він був упевнений, що розлучатися їм більше немає потреби. Збирався забрати її до Великограда й жити разом у своїй квартирі. Оксана цього хотіла, але плани звучали надто казково. Вона намагалася не зазирати вперед і раділа тому, що він поки поруч.

Однак відпустка його батьків добігала кінця, та й Святославові пора було повертатися на роботу. Перед відльотом він, як уже бувало, залишився в Оксани на ніч.

— Я кохаю тебе, — запевняв він. — Обов’язково за тобою повернуся.

Вона всміхалася й хотіла вірити кожному слову. Та всередині лишався сумнів: навряд чи так станеться. Навіть за ті кілька тижнів, що випали їм, Оксана була вдячна долі.

Після його від’їзду туга не відпускала. Оксана намагалася забути Святослава, переконати себе, що стосунки скінчилися, але весь час думала про нього. Мабуть, удома, у Великограді, в нього є дівчина. Тут він міг щиро вірити у своє кохання, а повернувшись до звичного життя, усвідомив, що з Оксаною в нього була лише пригода.

Святослав усе-таки прилетів. Закінчивши термінові справи на роботі, вирішив зробити сюрприз. Того вечора Оксана поверталася додому й спершу навіть не помітила його біля під’їзду. Він сидів там, терпляче чекаючи на неї, і встиг змерзнути.

Тепер він наполегливо кликав її переїхати. Оксані належало залишити житло — чуже, але вже улюблене, рідне, — і завод, де вона встигла заслужити повагу. Зважитися було важко. Однак Святослав умів переконувати. Та й він був тим самим принцом, про якого вона раніше навіть не сміла мріяти.

Зрештою Оксана погодилася.

Великоград зустрів її розмахом і велелюддям. Він приголомшував, вражав, здавався містом, яке ніколи не засинає. Люди безупинно кудись поспішали. А у великій, світлій, стильно облаштованій квартирі Святослава Оксана почувалася героїнею фільму: раніше подібні інтер’єри бачила лише на екрані.

Спочатку вона розгубилася. Святослав допоміг призвичаїтися: підтримував, підбадьорював, оточував турботою. З його допомогою знайшлася й робота. Посада виявилася значно нижчою за ту, яку вона залишила, зате зарплата здивувала Оксану своїм розміром.

— Та це ж Великоград, — відповідав Святослав, розводячи руками, коли вона починала розпитувати й дивуватися. — Тут дорого жити. Нічого, скоро звикнеш.

Вона звикла — і полюбила це гомінке місто, де було стільки гарного й цікавого. Тепер Оксана почувалася успішною, щасливою. Майбутнє уявлялося світлим. Святослав щедро дарував подарунки, вони часто вечеряли в ресторанах. Одяг вона купувала в дорогих крамницях, як колись мріяла. У її житті знайшлося місце роботі, коханню й подорожам.

Поступово перші захвати змінилися спокійнішою близькістю. Цукерково-букетна пора лишилася позаду, вони жили спільно, по-сімейному. Оксані подобалося й це — відчуття, що вона зовсім доросла і має власну сім’ю.

Лише знайомство з його рідними все відкладалося. Стосунки тривали вже досить довго, стали серйозними, проте на ювілей батька Святослав поїхав сам.

— У мене батьки своєрідні, розумієш? — пояснив він. — Поки не хочу їм усе розповідати. Давай трохи згодом.

Оксана чекала. Це «згодом» неодмінно мало настати: вони ж одружаться, Святослав сам часом заводив про це розмову. Отже, і з батьками їй рано чи пізно належало познайомитися.

Новина про дитину застала Оксану зненацька. Вона розповіла Святославу про вагітність і, поки чекала відповіді, встигла злякатися ще дужче. У її уявленні сімейне життя мало складатися у суворій послідовності: спершу весілля, потім діти. Тепер усе вийшло навпаки…