Оксана не прийняла наречену сина, але через роки зустріла її в лікарняному коридорі

— Його батько домовився про переведення, — вела далі Людмила Василівна. — У Святослава тепер робота в іншому місті й нове життя. Повернеться він нескоро, найімовірніше, вже одружений із дівчиною, яка йому підходить. Сподіваюся, вдруге на ті самі граблі не наступить. А ти роби як знаєш. Гроші на аборт лежать на кухонному столі. Витратиш їх саме на це чи інакше — твоя справа.

Вона спокійно повідомила й решту: замки поміняла вона, а Оксана має негайно покинути квартиру Святослава.

— На збори даю пів години.

Оксана повільно кивнула.

— От і чудово. За пів години я повернуся. Якщо ти ще будеш тут, викличу поліцію. До цієї квартири ти не маєш жодного стосунку й без мого дозволу перебувати в ній не можеш. Так і до в’язниці недалеко.

Залишатися Оксана однаково не збиралася. Щойно Людмила Василівна вийшла й зачинила за собою двері, вона почала квапливо збиратися. Взяла документи й трохи одягу — лише те, що могло знадобитися спершу.

Гроші Людмили Василівни так і лишилися на кухонному столі. Оксана до них не доторкнулася.

Думки про Святослава мучили її, проте на довгі переживання не лишалося часу. Треба було шукати житло й наново влаштовувати життя. Оксана винайняла невелику квартиру й почала відкладати все, що могла: скоро вона вже не зможе працювати, а після народження хлопчика доведеться постійно доглядати за ним. Грошей потрібно було зібрати хоча б на перший час.

Великоград був дорогим містом, і накопичити хоча б на перші місяці виявилося непросто. Повертатися туди, звідки Оксана приїхала, вона не стала. Там у неї не було ані квартири, ані роботи, а у великому місті все ж легше знайти заробіток. До того ж Великоград вона встигла полюбити.

Їй було страшно й тяжко. Зрада Святослава залишила глибоку рану, але Оксана намагалася рідше думати про нього, не плакати й не засмучуватися. Вона боялася, що переживання зашкодять малюкові, і вважала своїм обов’язком народити здорову дитину, а потім виростити її гідною людиною.

У належний час у неї народився міцний здоровий хлопчик. Його назвали Леонідом. У сина виявилися дивовижні бірюзові очі — зовсім як у батька. Попри все, що зробили Святослав і його родина, Оксана раділа цій схожості. Нехай зовнішністю Льоня вдався вродливим батьком, аби лише характер успадкував материнський. Утім, багато що залежало й від виховання.

Уперше взявши сина на руки, Оксана відчула, що заради нього здатна гори звернути. Раніше вона не знала в собі такої сили.

Ейфорія скінчилася разом із заощадженнями, які вдалося зробити до народження дитини. Реальність виявилася непривабливою: Оксана була сама з немовлям у величезному місті й не могла розраховувати ні на чию допомогу. Виплати ледве вистачало на оренду, а на життя грошей майже не лишалося.

Довелося шукати роботу з гнучким графіком. Єдиним доступним варіантом виявилося прибирання. Вранці, поки маленький Льоня спав, Оксана мила під’їзди у своєму будинку, бо інакше їм було не вижити.

Робота виснажувала. Холодна вода з хлоркою, важкі відра, жорсткі ганчірки, бруд, плювки й те, що мешканці залишали на сходових майданчиках, — із усім цим вона стикалася щодня. Від мийних засобів руки постійно вкривалися висипом.

Та сильнішою за втому була тривога за сина. Оксані весь час ввижалося, що Льоня вже прокинувся, гірко плаче в ліжечку й не розуміє, чому мама покинула його самого. Вона поспішала закінчити черговий під’їзд і повернутися до малюка.

Платили небагато, проте цих грошей вистачало, щоб триматися на плаву. Вибору вона не мала. Без цієї роботи вони з Льонею не змогли б пережити той час.

Надвечір Оксана часом почувалася майже неживою. Її ніщо не тішило, нічого не хотілося. Вона мріяла зовсім про іншу долю й не уявляла, наскільки важко буде самій ростити дитину.

Батьки допомогти не могли: у селі вони самі ледве зводили кінці з кінцями. П’ятеро братів і сестер жили не краще. Ба більше, рідні вважали Оксану найуспішнішою в родині й чекали підтримки від неї.

Додому вона часто поверталася без сил і відразу лягала спати. Рятувало лише те, що Льоня виявився безпроблемною дитиною — спокійною, здоровою, розвивався як належить. Здавалося, він розумів, як важко матері, й намагався не додавати їй клопоту…