Оксана вдавала, що нічого не чує в навушниках, але чоловікові зателефонували, і вона підслухала розмову

Оксана чула все. Не розуміючи чому, відчувала, що зараз треба чекати й слухати. Приблизно за хвилину в спальні задзвонив телефон, услід за рингтоном почувся приглушений голос.

— Вона вдома. Нічого, можеш говорити, — проспівав Артем.

Оксана витягла один навушник і притулилася вухом до дверей.

— Думаю, завтра їй скажу. Звідки мені знати, як вона відреагує? Та мені байдуже, рішення ухвалено. Починай потроху збиратися. Інно, ну що вона мені зробить? Не сміши, ми ж уже все обговорили. Обійдеться. Щодо дочки не хвилюйся: тобі з нею няньчитися не доведеться. Оксана її й не віддасть. Нехай котиться на всі чотири сторони. Все, мені час, ще відвернеться від своїх квітів. Добре, до завтра.

Оксана застигла, її пройняв озноб. Потім вона поспішно повернулася на стілець — саме перед тим, як до кімнати знову ввійшов чоловік.

— Оксано! — голосно покликав він. — Ну відірвися ти на хвилину.

— Ой! — Вона здригнулася й обернулася. — Ти як тут опинився?

— За документами зайшов, зараз піду, — усміхнувся Артем. — Не чула, що я прийшов?

— Ні, у мене ж музика.

Оксана намагалася триматися як завжди, нічим не показуючи, що сталося.

— А-а, зрозуміло. Сьогодні пізно буду, у нас увечері важлива нарада. Не чекай. Вірка в мами?

— Так, ходять музеями. Світлана Петрівна нарешті згадала про онуку.

— Ясно. Ну, я пішов.

Цілу добу Оксана чекала тяжкої розмови й не могла знайти собі місця. А разом із тривогою прийшов дивний спокій — уперше за чотири роки. Коли Артем нарешті оголосив, що хоче розлучитися, вона обійшлася без істерики. Він теж тримався впевнено.

— Документи я вже подав, — сказав він, відсторонено дивлячись у вікно.

— Зрозуміло, — озвалася Оксана й, піднявши чайник із підставки, наповнила кухоль окропом.

— І все? Більше тобі нічого сказати?

— А чого ти чекаєш? Що я почну вмовляти тебе залишитися? Дивно, що ти стільки часу збирався. Нас уже давно ніщо не пов’язує. Звичка, прискіпки, потім виправдання — от і все наше життя. У тебе інша? Рада за вас. Не скажу, що щиро, але рада.

— Отже, так… — Артем зітхнув. — Добре, що ти розсудливо до цього ставишся. Пробач. Я не хотів такого кінця, але втомився. Любові більше немає. На мою думку, краще розійтися, ніж і далі мучити одне одного.

— Тут я з тобою згодна. Що тепер?

— Суд, — відповів він, вибиваючи пальцями дріб по стільниці. — Тільки на квартиру не розраховуй, вона ж на маму оформлена. Машину забирай, мені не шкода. Вірку теж без грошей не залишу, аліменти платитиму. А житло тобі вже час підшукувати. Я поки що поїду.

— З нею? — тихо спитала Оксана.

— Так. Путівки куплено. У тебе якраз три тижні буде: зберешся й переїдеш.

— Цікаво, куди нам їхати? — всміхнулася вона.

— Звідки я знаю? Зніми квартиру. Спочатку грошей дам, а далі…

— Дякую, далі ми самі. Мабуть, більше нема чого обговорювати.

Віра все питала, де тато. Він уже тиждень не з’являвся вдома, а Оксана знала: Артем відпочиває на узбережжі з іншою жінкою. Пояснити це дочці вона не могла й повторювала лише, що тато поїхав у відрядження та повернеться нескоро. Поки Віра чекала на нього, Оксана потроху шукала житло для них обох.

Підхожої квартири знайти не вдавалося. То незручна, то надто дорога, а розмістити належало не лише себе з дитиною: разом із ними мав переїхати й цілий тропічний ліс, без якого Оксана вже не мислила життя. Рослини приносили непоганий дохід, але на самостійне життя цих грошей ледве вистачило б, щоб вони з дочкою не померли з голоду. Артем у допомозі не відмовляв, проте витрачати його гроші Оксані зовсім не хотілося.

Зрештою вона домовилася з рієлтором про огляд невеликої квартири в спальному районі. Лишалося розв’язати питання із заробітком. Повернутися б до агрофірми — там можна було добре заробляти. Якщо додати до цього виторг від домашніх квітів, вийшла б гідна сума. Тоді вона змогла б послати Артема куди подалі й не залежати від аліментів.

Утім, гроші по праву належали Вірі. Нехай переказує їх на рахунок, нехай накопичуються на навчання, коли дочка підросте. Зате Світлані Петрівні не буде про що пліткувати з подругами: не тягне колишня невістка гроші з її дорогоцінного сина. Оксана думала, що чим менше вони залежать від Артема, тим менше в нього прав на Вірочку. Зараз він від них відхрещується, а раптом колись прокинуться батьківські почуття? Ні, Вірку вона йому не віддасть. Не визнавав від самого початку — то й потім не отримає…