Оксана вдавала, що нічого не чує в навушниках, але чоловікові зателефонували, і вона підслухала розмову

Нехай влаштовує нову сім’ю. Може, з тією жінкою йому пощастить більше. Вони з Артемом, видно, ніколи не пасували одне одному. Оксана його не звинувачувала, навіть припускала, що на його місці вчинила б так само. Шкодувала про одне: треба було самій розлучитися раніше, коли мама ще була жива. Поїхали б із Вірочкою до неї, осіли б у селі.

З цими думками вона непомітно поринула у спогади про дитинство й заснула.

Уві сні Оксана стояла біля старої огорожі коло їхнього дому в Березівці. Над нею височіла величезна черемха. Серед запашних, рясно квітучих гілок, на самісінькій верхівці, застряг товстий рудий кіт. Спускатися він боявся й нестямно верещав.

— Рижику, любий, ну злазь! — умовляла вона, раптом опинившись дев’ятирічною дівчинкою в літній сукенці, забрудненій землею. — Мама ж сваритиметься. Собаки вже пішли, нема чого боятися.

— Няв! — Кіт блиснув очима й відвернувся.

— То мені по тебе лізти?

Закотивши рукави, дівчинка потерла долоні й полізла на огорожу — спритно, мов мавпочка. З неї дотягнулася до нижньої гілки, вхопилася, підтягнулася. Звичні до навантажень гнучкі руки й ноги знаходили опору на кожному виступі. За пару хвилин до кота лишався всього метр. Рижик дивився на господиню, наче йому було цікаво, що вона ще вигадає.

— Все, я дісталася, — усміхнулася Оксана, простягаючи руку.

Пальці ледь торкнулися рудої шерсті, коли приголомшливо затріщала й обламалася гілка. Дівчинка покотилася вниз, марно намагаючись за щось ухопитися.

Від власного крику Оксана прокинулася. Вона лежала в ліжку, по стінах і стелі стрибали нічні тіні, квартира потопала в тиші. Ні черемхового запаху, ні котячого виття, ні хрускоту гілок, що ламалися.

— Господи… — прошепотіла вона, розтираючи бік.

Немов крізь роки повернувся біль від того падіння. Добряче ж вона тоді гепнулася! Дивно, що зламалися лише гілки. Мама сварилася, а рудий гад незворушно зліз сам і втік до городу.

Оксана ще довго дивилася в стелю, згадуючи той день у травні й дивуючись, чому він наснився саме тепер. Коли вона приїжджала до Березівки ховати маму, черемхи вже не було — спиляли. А колись від її аромату голова йшла обертом.

Як хотілося знову стати маленькою. Подоїти Жужу, полити квіти, назбирати смородини — от і всі турботи. Мама жива, на душі тепло. Та минулого не повернеш. Тепер у будинку порожньо, а забуті квітники заростають, нікому не потрібні.

Думка прийшла раптово й не відпускала. Оксана схопилася з ліжка, заходила кімнатою й більше не змогла заснути. До ранку сумнівів у рішенні не лишилося: вони з Вірою повернуться до Березівки, оселяться в порожньому маминому будинку. Там Оксана вирощуватиме квіти й знайде роботу. Почне нове життя.

Звісно, все виглядало сумнівно: сільське життя ніколи не було медом. Але Раїса Григорівна після смерті чоловіка давала собі раду сама, виростила Оксану й не бідувала. Отже, і вона зможе. А сусіди в Березівці були добрими людьми — у біді допомогли б.

— Артеме, ми збираємося їхати, — повідомила Оксана телефоном.

— Уже квартиру знайшла? Швидко! — пожвавився він. — Хоч підхожа? Скажи, якщо грошей не вистачає, додам. Не хочеться в твоїх очах гадом лишатися. Я…

— Ми їдемо в село, — насилу вимовила вона. — Мамин будинок стоїть порожній. Спершу думала продати, та кому він потрібен?

— У село?! — Артем аж поперхнувся. — Ти при своєму розумі, Оксано? Розумію, тобі зараз зле, але навіщо кидатися в крайнощі? Чим ти там займатимешся? А Віра?

— Житимемо. Я там виросла, і дочці там буде добре.

— Не дурій. Я скоро повертаюся, тоді й поговоримо.

— Про що нам говорити? Ти так це сприйняв, наче я…

— Оксано, тільки чесно: ти навмисне мене злиш? Чи набиваєш собі ціну? Потрібні гроші — попроси. Морити вас із Віркою голодом я не маю наміру. Не склалося в нас життя, але ж це не привід так усе…

— Не потрібні мені твої гроші, Артеме, — перебила вона. — Я можу без тебе вирішити, що мені робити. Хочу додому, туди, де народилася. Ти ж сам велів нам котитися на всі чотири сторони.

— Коли це я встиг?

— Я чула, як ти тоді з Інною розмовляв, — зітхнула Оксана. — Знаю, що ми тобі не потрібні. Тож не вдавай тепер героя. Аліменти прийматиму, але собі звідти ані копійки не візьму. Це на Вірине майбутнє. А зараз я сама її забезпечу.

— Та як ви там влаштуєтеся? Глушина, стара халупа, пристойної роботи не знайти. І де нашій дочці вчитися?

— Уже нашій? — ущипливо мовила вона. — Раніше тебе це не хвилювало.

— Годі, ти на мене злишся. Краще було б, якби я й далі ламав комедію? Віра мені теж дочка, я хочу для неї доброго життя.

— Воно в неї буде. Мама заробляла на продажі саджанців, і в мене вийде. Без їжі не залишимося. Хочеш бачити дочку — приїжджай, не заважатиму. Але вказувати мені тепер ти не маєш права. Свій вибір ти зробив, дай і мені зробити свій. Телефоную попередити, щоб ти потім не поставив усіх на вуха. Із вантажниками я домовилася, скоро вони відвезуть до Березівки наші речі й квіти. Повертайтеся з Інною, квартира буде порожня. І не здумай присилати до мене свою матір: вона мене не переконає. Гроші, які пішли б на оренду, краще вкладу в справу. Розсада, все інше — витрати чималі, а помилятися мені не можна.

— Що ж, роби по-своєму, — поступився Артем. На задньому плані жіночий голос уже квапив його кудись. — Тільки допомоги від мене тоді не чекай…