Оксана вдавала, що нічого не чує в навушниках, але чоловікові зателефонували, і вона підслухала розмову

У Березівці Оксану зустрів усе той самий будинок, із якого вона поїхала багато років тому. Дощі й час потемнили старі колоди, сонце порозтріскувало побілку на наличниках. Перед вікнами стояв блакитний паркан.

— Ми тут житимемо? — Вірочка з цікавістю розглядала хату.

— Так, рідненька. Тобі подобається?

— Ні-і. — Дівчинка скривила носик. — Додому хочу.

— Ну що ти! Поживеш, звикнеш. Ходімо всередину, покажу тобі дещо. Ти такого ще не бачила.

Оксана відчинила хвіртку, даючи дочці пройти першою. Та помчала дерев’яним настилом до ґанку.

— Не поспішай, обережно! — гукнула мати.

— А це навіщо? — Віра зупинилася біля порожньої будки, побачивши прикріплений до неї товстий іржавий ланцюг.

— Тут жив наш собака, Дружок, — усміхнулася Оксана. — Як, бувало, загарчить на чужих! А воронам від нього діставалося!

— А куди він подівся?

— На небо пішов, до бабусі, — зітхнувши, відповіла вона. — Зате ми заведемо іншого собаку. Буде нас охороняти.

— Справді собаку? — загорілася Вірочка. — Тільки тато не дозволяє.

— Тут він нам не указ, — розсміялася Оксана. — Буде і собака, і кіт. Мишей нам переловить, вмоститься на печі та муркотітиме. Ще кізоньок заведемо. Тепер можемо робити що хочемо.

— А тато скоро приїде? — Віра раптом насупилася. — Він почне сваритися.

— Не приїде, люба. — Оксана скуйовдила їй волосся. — Тато тепер живе з іншою тіткою. А ми будемо вдвох. І добре ж: ніхто не кричить, не свариться, не змушує прибирати іграшки. Подивися, там пісочниця, а поруч гойдалки. Я маленькою весь час там гралася, господарювала, і мама мені не заважала. Тепер там усе твоє.

— І гойдалки мої? Правда? — ахнула дочка.

— Звісно. Бачиш, біля лазні?

— Лазня — це що? — запитала Вірочка, вдивляючись у темний зруб.

— Там будемо митися. Побачиш, тобі сподобається.

— Піду погойдаюся, можна?

— Гойдайся собі на здоров’я. Тільки бережися, не впади. А я тим часом подивлюся, що в будинку. За паркан не виходь і далі гойдалок без дозволу не тікай.

Віра з вереском помчала до пісочниці й гойдалок. Оксана відімкнула важкі дубові двері. У сінях пахло вогкістю та залежаним сіном; вона вдихнула це повітря й відчула, що повернулася додому. Тут усе лишалося таким, яким було під час її останнього приїзду. Лише самотність гнітюче тиснула на серце.

Вона відмикала кімнати, розчиняла вікна. Знадвору линуло свіже повітря з густим запахом квітів і прілої землі. На кухонній стіні висів старенький радіоприймач. Оксана ввімкнула його й взялася до прибирання.

Вірочка охоче стала допомагати, а запитань у неї не меншало. Хто ці люди на світлинах? Чому такий візерунок на фіранках? Хто зробив різьблені дошки, хто ткав доріжки? Відповідаючи, Оксана згадувала маму й своє безтурботне дитинство, ще не обтяжене дорослими клопотами та невдалим шлюбом, не скуте його кайданами.

Вантажівка прибула пізнього вечора, коли Віра вже спала. Вантажники занесли до будинку речі, обладнання та ящики з рослинами. Для квітів Оксана відвела простору кімнату з вікнами на південь. Усю ніч вона ставила там стелажі й розвішувала лампи: не можна було допустити, щоб рослини зазнали стресу.

Місця вистачало, але старі дроти не давали Оксані спокою. Потужні лампи, підтримання вологості й температури могли виявитися надто великим навантаженням для проводки. Лягаючи, вона вирішила вранці пройтися сусідами й дізнатися, чи розуміється хтось на електриці. Уже розвиднялося, співали перші півні, коли вона нарешті лягла. Уперше за довгий час Оксана спала міцно: страхи не мучили, тривога не лізла в голову, не починалася мігрень.

— Тобі до Гончаря треба, — порадила тітка Ніна, коли Оксана запитала про проводку, і махнула рукою в бік річки. — Будинок йому зараз добудовують. Там напевно електрики працюють, у них і спитай. Дешевше вийде, ніж із міста викликати. Думаю, чоловіки підробітку раді будуть.

— До Гончаря? — Оксана насупилася. — Ви дядька Степана маєте на увазі?

— Та ні вже, — зітхнула сусідка. — Його три роки тому поховали. Онук тепер там, такий важний, із міста приїхав. Ти навряд чи пам’ятаєш. Степанів син із дружиною поїхав, коли ти ще маленька була. Потім свого хлопчиська кілька разів привозив. Той за моїми курми ганявся.

— Здається, згадую… Рудий? Вітею його звали, так?

— Він, він. Здоровенним тепер став, а раніше вся дітвора його дражнила та ганяла. Понад рік тому затіяв новий будинок поруч зі старим. Що його сюди потягло, не знаю. Сходи, подивишся, які хороми вибудував. А сама ти як? Чого це раптом надумала повертатися?

— За два слова не розкажеш, — похитала головою Оксана.

— Раїса казала, добре ти влаштувалася, вдало заміж вийшла…

— Тепер от розлучаюся. — Оксана подивилася на Вірочку, яка пильно стежила за сусідськими курми.

— Розлучаєшся? — ахнула тітка Ніна. — З дитиною?

— Чоловік іншу знайшов, я йому більше не потрібна. От і вирішила: навіщо мені в місті мучитися? Тут почну все наново. Вірі, думаю, сподобається. Потроху привчатиму її працювати, мамину справу відроджуватиму.

— Правильно вирішила, — схвалила сусідка. — Досі люди приїздять, шукають саджанці: де яблуні взяти, де сливи. У Раїси ж усе було, наче в райському саду. Скільки вона трудилася — не кожен зможе. І вміння потрібне, і душу вкласти. Дай Боже тобі впоратися. Що знадобиться — проси. А за чоловіком не вбивайся, нема чого. Ще знайдеш кращого. У нас теж чоловіки хороші є, рукодільні, надійні. Випивають багато хто, щоправда, та ж самотні. До речі, якщо з власною справою не вийде, тут агронома шукають. У тебе ж освіта є?…