Оксана вдавала, що нічого не чує в навушниках, але чоловікові зателефонували, і вона підслухала розмову

— Є, — усміхнулася Оксана.

— Тоді зазирни до адміністрації. Вони вже на стіни лізуть, ніяк людину підібрати не можуть.

— Рада б, та тільки з ким Віру залишати? Мені б удома працювати, як мама працювала.

— З дочкою допоможемо, не бійся. Няньку тобі швидко знайду, та й сама можу побути. П’ятьох виростила, онуків постійно привозять — із дітьми впораюся. Ти не соромся, люба. Тебе тут пам’ятають, добре про тебе відгукуються, а маму твою як любили! Почнеш для села працювати — без допомоги не залишать. А зараз іди до Гончаревого онука.

Оксана взяла Віру за руку й повела до річки.

Від колишнього будинку серед верб лишилися обгорілі стіни. Чорний кістяк нависав над річкою, і на тлі зелені здавалося, що пожежа сталася зовсім недавно. А колись у Березівці не було багатшого будинку: похмурий дядько Степан заробив свої статки на розведенні свійської птиці.

За кілька десятків метрів від згарища добудовували цегляний маєток — новий, сучасний, незвичний серед сільських будинків. У вантажівку летіли обрізки дощок і мішки з будівельним сміттям. Інші робітники, голосно пересварюючись, ставили опори для паркану.

— Добрий день! Де б мені знайти господаря? — Оксана помахала одному з чоловіків.

— Господаря? — Високий, широкоплечий чоловік у забрудненій розчином робі оглянув її та Віру. На засмаглому, приємному обличчі з’явився такий явний інтерес, що Оксана почервоніла. — А з якої справи? Раніше я вас тут не зустрічав.

— Я вчора приїхала. Ми тепер удвох із дочкою житимемо там, на горі, у маминому будинку, — вона показала рукою.

— Ви дочка Раїси Григорівни? — Він обтрусив руки.

— То ви були знайомі?

— Трохи, на жаль. Вона перед смертю встигла підготувати для моєї ділянки вишні та груші. А вас, здається, я бачив на похороні.

— Я Оксана, а дочка — Вірочка. Маму я дуже любила… Тепер хочу продовжити її справу.

— Гарну справу задумали. А мене звати Віктор Гончар. — Знявши кепку, він підставив сонцю вогненно-руде волосся. — Тут жив мій дід. Після його смерті місцеві хулігани спалили будинок. От і я намагаюся відновити те, що від нього лишилося. Переїхав сюди понад рік тому, тепер закінчуємо будівництво.

— То це ви господар! — Оксана розсміялася. — Вибачте, я вирішила, що ви тут працюєте.

— Правильно вирішили, — усміхнувся він. — Нема за що вибачатися. Будинок спершу власними руками збудуй, а вже потім господарем називайся. Я хлопцям допомагаю, наскільки можу. Після цілого життя в офісі нелегко було звикнути, зате робота швидко все розставила на свої місця. То що вас привело, Оксано?

— Тітка Ніна, Ніна Бондар, порадила до вас звернутися, — зніяковіла вона. — Мені б допомоги попросити.

— Якщо впораюся — допоможу. Ходімо краще в будинок. Спекотно, ви, мабуть, пити хочете. Дівчинка зовсім спітніла.

— Дякую.

Він махнув рукою, запрошуючи йти слідом. Навіть без оздоблення ґанок виглядав переконливо: у ньому вже вгадувався потяг до міського шику.

— Тільки не забрудніться, бруду поки вистачає. Усередині, щоправда, майже закінчили.

Віктор відчинив двері. За порогом Оксану огорнула приємна прохолода, що пахла лаком і свіжою водоемульсійною фарбою. На першому поверсі меблів було небагато, але кожна річ виглядала стильно й напрочуд доречно в сільському будинку. Простота тут уживалася з розкішшю.

— Як же у вас гарно! — присвиснула Оксана.

Віра вже кинулася до великого дивана.

— Вірочко, куди ти?

— Та нехай собі бавиться, — розсміявся Віктор. — Ми ж купуємо меблі не для краси, а щоб користуватися. Чим вас напоїти? Лимонадом, холодним чаєм? Пиво теж є.

— Ні-ні, я не п’ю.

— Тоді, може, квасу? Сусідка принесла.

— Мені квасу! — поважно оголосила Віра.

— Домовилися. Влаштовуйтеся, зараз принесу.

Оксана сіла біля дочки. Крізь величезне вікно відкривався молодий сад, і вона із захватом його розглядала. Між ним і річкою стояли старі верби, а по краях приживалися плодові деревця. Рівні стовбури, характерне обрізання гілок, навіть відтінок кори — у всьому впізнавався мамин почерк.

— Прошу до столу. — Віктор поставив тацю з напоями та бутербродами. — А тепер розповідайте, що треба зробити.

— Незручно вас обтяжувати… — Оксана дивилася, як жадібно Вірочка п’є холодний квас. — Мені треба перевірити й підправити проводку. Я в ній зовсім не розбираюся. На вигляд усе нормально, тільки для моїх квітів потрібні потужні лампи. Старі дроти можуть не витримати. Тропічні рослини не можна залишати без підсвічування, ще й обладнання підтримує вологість і температуру. Боюся короткого замикання.

— Ви тут розводите тропічні рослини? У селі? Оце вже цікаво!

— Це моє життя, улюблене заняття. Хочеться почати все наново, але навіщо відмовлятися від того, що тішить? У вас будівництво, ремонт… Може, знайдеться майстер? Звісно, я заплачу.

— Будинок у Раїси старий, — задумливо мовив Віктор. — Можу когось відправити, можу й сам узятися, тільки роботи, видно, багато. Треба спершу подивитися. Після обіду зайду, вам зручно?

— Так, звісно, — усміхнулася Оксана. — Заодно скажете, скільки це коштуватиме. Грошей у мене небагато, але…

— От про гроші не турбуйтеся, — перебив він. — Я вашій мамі за дерева так і не заплатив. Думаю, зможу оплатити все, що знадобиться.

— Та що ви, мені незручно!

— Облиште. Борг же мій. От і розрахуємося.

— А ви тут зовсім самі живете? — несподівано запитала Вірочка…