Прибиральниця врятувала хворого пса. Та ветеринар побачив щось дивне на його нашийнику

— Ще трохи потерпи. Ми тобі допоможемо.

Дорога до службової кімнати тягнулася безкінечно. Хуртовина з кожною хвилиною ставала лютішою: сніг бив Оксані в обличчя, а літній хаскі насилу переставляв лапи. Він проходив трохи, зупинявся, тяжко переводив подих — і знову пробував іти. Наче й сам розумів: зупинятися надовго не можна, тільки рух може втримати його на ногах. Оксана не квапила пса, чекала поруч, поки він набереться сил, і лише тоді вони рушали далі.

— Мамо, давай і я допоможу, — неголосно запропонував Денис.

— Тільки не відходь від мене. Увесь час будь поруч.

Оксана обв’язала шарф навколо собачої шиї й обережно підтримувала пса за широкий нашийник. Він дозволяв їй це. Часом підводив голову, довго дивився на неї, наче ніяк не міг зрозуміти, навіщо двоє незнайомих людей взялися його рятувати.

За двадцять хвилин показався їхній старий цегляний будинок. Службова кімната містилася в напівпідвалі. Усе її умеблювання складалося з вузького ліжка, розкладного дивана, шафи, столу й електроплитки. Маленький холодильник давно вже більше старався шуміти, ніж холодити.

Двері ледве зачинилися, а Денис уже вмикав обігрівач.

— Він зовсім змерз.

На старій вовняній ковдрі Оксана обережно влаштувала собаку. Тут, у кімнаті, вдалося як слід його розгледіти: посивілу морду, давній шрам на передній лапі. Під зваляною шерстю на боці ховалася глибока рана.

— Ось чому тобі так важко давався кожен крок, — прошепотіла вона.

Денис присів поруч.

— Його хтось поранив?

— Я не знаю.

Оксана не знала, хто поранив собаку, але не могла повірити, що така глибока рана на боці з’явилася випадково. Вона поставила гріти воду, дістала аптечку й, розсунувши зваляну шерсть, узялася промивати пошкодження. Від дотику ватного тампона хаскі тихо заскімлив, однак не сіпнувся, не спробував звільнитися й не вишкірив зуби. Оксана працювала обережно, намагаючись не завдати йому нового болю.

— Потерпи, трохи лишилося.

Поки мати промивала рану, Денис мовчки притримував хаскі за шию.

— Мамо, який він хороший.

— Хороший, — з усмішкою погодилася Оксана.

Закінчивши обробку, вона побачила, як пес спокійно ліг і нарешті заплющив очі — уперше за весь цей вечір. Здавалося, він давно вже не почувався настільки захищеним.

Гучний стукіт змусив Оксану здригнутися.

— Хто прийшов?

— Відчиняй, це Лариса Петрівна.

Упізнавши голос, Оксана з полегшенням видихнула. За дверима стояла літня сусідка з третього під’їзду з невеликою каструлею в руках.

— Гарячого супу вам принесла. Денис же знову цілий день сам був.

Сусідка зібралася ввійти, але тут побачила собаку.

— Господи… — Вона помовчала кілька секунд. — Оксано, ти хоч розумієш, що робиш?

— Він би там загинув.

— Та шкода його, хто ж сперечається, — тяжко зітхнула Лариса Петрівна. — Тільки ж Павло Андрійович дізнається…

Оксана опустила погляд.

— Я пам’ятаю.

— Вас же відразу виселять.

— Отже, йому поки що не треба знати.

Каструля опинилася на столі. Лариса Петрівна підійшла до ковдри, і хаскі розплющив очі, спокійно зустрічаючи її погляд.

— Який же гарний, — неголосно сказала сусідка. — Відразу видно, у людей жив. — Вона обережно погладила його по голові. — Хто ж із тобою таке зробив?

Деякий час усі мовчали. Потім Лариса Петрівна знову заговорила:

— Є в нас одна людина…

— Хто саме?

— Максим Гончар, ветеринарний лікар. У нього приватна клініка біля старого ринку.

— Здається, чула, — задумливо озвалася Оксана.

— Кажуть, він жодну тварину не залишить без допомоги. Сходи до нього завтра вранці.

Сусідка пішла, а Денис узявся накривати на стіл. Крім принесеного супу, на вечерю в них були гречка та хліб, що лишився від учора. Раптом хлопчик перервав своє заняття.

— Мамо?

— Що, сину?

— А як нам його назвати?

Оксана подивилася на хаскі. Він повільно підвів голову, ніби запитання призначалося йому.

— Поки не знаю.

— А може, Рудик? — подумавши, запропонував Денис.

Оксана всміхнулася.

— Ні… Дружок, — промовила вона й сама здивувалася, як легко спало на думку це ім’я.

Погляд знову затримався на пластинці. «Не шукайте мене». Зазвичай на жетоні залишають собачу кличку, телефон власника. Тут не було ні того, ні іншого. Ніби хтось навмисне подбав, щоб пес уже ніколи не потрапив додому…