Прибиральниця врятувала хворого пса. Та ветеринар побачив щось дивне на його нашийнику

— Усе ж дивно…

— Що дивно, мамо?

— Та нічого. Думаю собі.

Коли пізнього вечора Денис заснув, Оксана знову присіла біля ковдри. Може, нашийник підкаже хоч щось. Вона обережно зняла його; під шкіряним ременем шерсть прим’ялася. Перевернувши нашийник, розгледіла з внутрішнього боку майже непомітне тавро: «17-К». Цифри й літера, випалені на шкірі. І знову ні імені, ні адреси.

— Що ж це в тебе за знак?

Пес розплющив очі й уважно подивився на неї. Оксані раптом здалося, що він розуміє куди більше за звичайного собаку. Вона обережно повернула нашийник на місце.

— Завтра неодмінно підемо до лікаря. А потім спробуємо з’ясувати, хто ж ти.

За вікном лютувала хуртовина. За ніч Оксана майже не відпочила: щогодини прокидалася перевірити, чи дихає хаскі. Той лежав тихо, майже не рухаючись, і дедалі більше слабшав. Лише зрідка розплющував очі, коли Денис гладив його по голові.

До ранку снігопад припинився. Над Кленовцем усе ще нависало важке сіре небо, проте вітер ущух і вже не валив із ніг.

— Ми зараз до лікаря поїдемо, мамо?

— Щойно клініка відчиниться.

Дорога туди виявилася нелегкою. Автобуси сильно запізнювалися, і більшу частину шляху довелося здолати пішки. Денис ніс документи в маленькому рюкзаку. Оксана позичила в сусідки старий господарський візок і тепер обережно везла на ньому собаку.

Біля міського ринку вони знайшли одноповерхову цегляну будівлю. Простий напис над дверима сповіщав: «Ветеринарний кабінет Максима Гончара». У теплому приміщенні пахло ліками. Молода адміністраторка одразу підвелася їм назустріч.

— Вам допомогти?

— Ми вчора ввечері підібрали собаку. У нього тяжка рана.

Адміністраторці вистачило одного погляду на хаскі, щоб одразу покликати лікаря. За кілька секунд із кабінету вийшов Максим Гончар — високий чоловік років тридцяти восьми, у темно-зеленому медичному халаті. Він присів біля собаки й деякий час мовчки оглядав його. Хаскі раптом трохи підвів голову й спокійно подивився йому в очі. Максим обережно обмацав лапи та грудну клітку, перевірив дихання, а потім звелів перенести пса до оглядової.

— Цікаво, — тихо промовив лікар.

Майже двадцять хвилин тривав огляд. Коли Максим нарешті зняв рукавички, Оксана почула:

— Зламаних кісток немає. Це добра новина.

Вона з полегшенням видихнула, але чекала продовження: неприємного лікар іще не сказав.

— Ушкодження на боці небезпечніше, ніж видається. Рана вже запалилася. Якщо залишити без лікування ще на день-два — почнеться зараження крові.

Денис злякано глянув на матір.

— Він загине?

Максим спокійно присів перед ним.

— Почнемо лікувати сьогодні — не загине. Шанси в нього добрі.

— Скільки коштуватиме лікування? — спитала Оксана, опустивши очі.

Лікар назвав суму. Кілька секунд ніхто не говорив. Оксана повільно розкрила гаманець: трохи дріб’язку й кілька купюр. Не назбирувалося навіть третини від потрібного.

— Вибачте, я зараз стільки не заплачу, — сказала вона, винувато дивлячись на лікаря.

Максим спостерігав за нею. Йому доводилося бачити, як господарі торгувалися або йшли, кинувши своїх улюбленців. Оксана не намагалася ні виправдовуватися, ні просити знижку. Їй було соромно.

— Це ваш собака?

— Ні.

— Тоді навіщо ви його сюди привезли?

Оксана підвела на нього здивовані очі.

— А хто ще йому допоможе, як не ми?

Від простоти цієї відповіді Максим мимоволі всміхнувся. Подивився на старого хаскі, потім на Дениса. Хлопчик міцно тримав собачу лапу, ніби боявся, що зараз пса заберуть.

— Давайте так: лікування починаємо зараз. З оплатою зачекаємо.

— Ні, я зобов’язана розрахуватися, — Оксана похитала головою.

Вона зняла тонку срібну каблучку, просту, без камінців. З внутрішнього боку Максим випадково помітив гравіювання — два слова й дату. Обручка.

— Візьміть її в рахунок лікування.

Лікар здивовано подивився на неї.

— Вона для вас значно дорожча, ніж…

— Ні, — перебила Оксана. — Уже ні. — Кілька секунд вона мовчала. — Від чоловіка тільки це й лишилося. Але між пам’яттю про нього та живим собакою я обираю життя.

Денис опустив голову. Раніше він жодного разу не бачив, щоб мати знімала каблучку.

Максим обережно зімкнув її долоню навколо прикраси.

— Сховайте. Такого я не беру.

Оксана збиралася заперечити, але він уже повернувся до столу з інструментами й продовжив:

— Заплатите потім, коли матимете можливість. Зараз важливіше інше…