Прибиральниця врятувала хворого пса. Та ветеринар побачив щось дивне на його нашийнику

Максим різко випростався. Такий збіг здавався неймовірним. Наскільки він пам’ятав, після загадкового закриття підрозділу багато років тому зникли всі його службові собаки. Він повільно подивився на Дружка. Тепер належало зрозуміти, як службовий пес опинився на занедбаній зупинці, хто спорядив його нашийник словами «Не шукайте мене» і навіщо знадобилося назавжди приховувати його минуле. Максим іще не підозрював, наскільки небезпечними виявляться відповіді на ці запитання.

Дозвіл забрати Дружка додому Оксана отримала через чотири дні. Закриваючи медичну картку, Максим дав останні настанови:

— Зі швами все добре, загоюються. Тільки побережіть його ще хоча б два тижні, без навантажень. Рану обробляйте щодня, увечері.

— Дякую вам. За все, — вдячно кивнула Оксана.

— От остаточно одужає, тоді й подякуєте, — усміхнувся він.

Денис уже чекав біля дверей, тримаючи повідець. На знайомий голос Дружок підвівся: тепер він упевненіше тримався на лапах, хоч трохи накульгував.

— Ходімо додому, друже?

Хаскі ледь ворухнув хвостом. Вулицею він ішов спокійно, поруч з Оксаною, наче дорога встигла йому запам’ятатися. Перехожі зупинялися, проводжали поглядом великого сріблястого пса. У його красі та шляхетному вигляді важко було впізнати собаку, що ще кілька днів тому гинув на морозі.

У службовій кімнаті Дружок неквапливо обійшов усі кутки. Обнюхавши стару шафу, ліжко й стіл, він зупинився біля вікна і надовго затримав погляд на снігу, що повільно кружляв.

— Мамо, наче когось чекає, — прошепотів Денис.

Оксані теж так здалося. Зовні спокійний, пес усе ж дивився насторожено, ніби серед сніжинок за склом і далі шукав людину, яка колись зникла.

Наступного ранку Денис вирушив до школи, а Оксана — займатися опаленням у сусідньому будинку. Дружок залишався сам. Перед виходом вона ще раз перевірила двері: аби лише обійшлося без неприємностей. Найстрашніше було, що собаку почують. Але хаскі майже не гавкав, і ці побоювання не справдилися.

Увечері біля будинку її зустріла Лариса Петрівна.

— Оксано, який же кмітливий пес тобі дістався!

— А що він зробив?

— Тебе не було, а біля першого під’їзду трубу прорвало. Люди забігали, заметушилися. Аж тут він загавкав на весь голос, почав тягнути всіх до підвалу.

Оксана здивовано подивилася на Дружка.

— То що ж далі?

— Прорив завдяки йому швидко знайшли. Якби ще трохи зволікали — пів будинку опинилося б під водою.

— Мамо, та він справжній герой! — Денис широко усміхався.

— Схоже на те, — відповіла Оксана, погладивши хаскі.

Після вечері пес раптом підійшов до дверей і тихенько заскавчав.

— Мабуть, гуляти хоче, — припустив Денис.

Оксана причепила повідець, і вони вийшли у двір. Проте звичним маршрутом Дружок не пішов: упевнено звернув у інший бік і майже без зупинок повів їх уперед. Приблизно за десять хвилин вони дісталися околиці кварталу, до давно спорожнілого господарського складу керуючої компанії. Вікна були вибиті, входи забиті дошками.

Зупинившись біля будівлі, Дружок повільно наблизився до напівзруйнованого бетонного ґанку. Кілька разів втягнув носом повітря біля снігу, а потім узявся обережно розгрібати його лапами.

— Мамо!

Денис присів біля собаки. Під снігом уже проступала мерзла земля, але хаскі не кидав копати. Почувся глухий металевий стукіт. Оксана стала навколішки: у землі й справді ховалося щось металеве. Удвох вони розчистили сніг руками й дісталися невеликої заіржавілої скриньки. Замка на ній не було, зате кришку так прихопив мороз, що підняти її не вдалося.

— Як думаєш, що це? — тихо спитав хлопчик.

Перш ніж відповісти, Оксана озирнулася. Порожній двір, дерева, поміж якими шумів вітер… Їй стало тривожно.

— Поки не знаю.

Вона обережно підняла важку знахідку. Дружок стежив за кожним її рухом так уважно, наче саме заради цього й привів їх до складу.

— Вдома розберемося, відкриємо.

Денис охоче кивнув, але пес раптом напружився. Вуха підвелися, голова різко повернулася до дороги. За кілька секунд з-за рогу повільно показався темний позашляховик без розпізнавальних знаків.

Зупинився він ненадовго. Тоноване пасажирське скло опустилося, і людина всередині уважно подивилася спершу на Оксану, потім на скриньку в її руках і на Дружка. Розгледіти її обличчя було неможливо. Скло піднялося, машина неквапливо рушила далі й зникла за поворотом.

Знову стало тихо. Денис міцніше притиснув до себе мамину руку…