Світлана лише сміялася, коли мати переоформила їхній котедж на батька, аж поки випадково не підслухала розмову

Максим пошепки зізнався, що помінявся з Іриною місцями.

— Правильно зробив, — так само тихо схвалив Ярослав. — Вона дівчина, з неї менше спитають. Якщо що, викрутиться.

— Якщо… — Максим зблід.

Друг не відповів. Потім вийшов лікар, і стало зрозуміло, що сталося.

Та винним у всьому Максим себе не вважав. Поїздка скінчилася погано — так. Тільки чому лікарі не врятували Ірину? До швидкої її забирали живою.

Він пам’ятав, як метався й плакав, а Ярослав його заспокоював.

— Я ж підставив кохану дівчину! — кричав Максим. — Лише зараз зрозумів. На неї все повісять. Піду до слідчого й розповім!

— Дурнем будеш, — спокійно відповідав Ярослав. — Їй уже нічим не допоможеш. В іншій машині всі вижили. Минеться.

Так і сталося: для Максима все минулося. Ірина лише снилася йому — спочатку часто, потім дедалі рідше. Іноді снилася й тепер. Думку про власну провину він відганяв: її згубили лікарі.

Близько трьох років тому йому випадково трапилася в інтернеті замітка про талановитого хірурга зі звичайної районної лікарні. Знайоме обличчя. Та сама лікарня. Максим вирішив, що впізнав лікаря, який оперував Ірину, і захотів з’ясувати про нього все.

Зібрав ціле досьє на Віктора Петровича, докопався навіть до історії багаторічної сварки з батьками. Що більше дізнавався, то дужче злився. Успішний хірург, кохана дружина, красуня-дочка. Живе собі, а сумління за Ірину, виходить, анітрохи не мучить.

Домагаючись своєї правди, Максим з’їздив до того міста й обережно розпитував людей. Там йому пощастило зустріти Ларису. Раніше вона була операційною медсестрою, працювала з Віктором Петровичем, а після звільнення з клініки мила підлогу.

— Це він влаштував, щоб мене вигнали, — з образою розповідала вона. — Сам і п’яним оперував, і з похмілля. Усі знали, тільки заплющували очі. Спробуй щось скажи! Лікар же чудовий, та ще й батьки — професори. Без блату в нас нікуди. Я якось на зборах висловила все як є, от мене й звільнили.

Згадала вона й Ірину. За словами Лариси, тієї ночі Віктор Петрович приїхав напідпитку.

Максим заплатив за відомості; у нього лишився запис розмови. Лариса клялася, що підтвердить усе в суді, якщо він захоче домагатися правди.

Спочатку Максим справді хотів домагатися суду. Потім засумнівався: минуло надто багато років, а отже, виграти навряд чи вийде. Відмовляв його й Ярослав. Друг тепер жив за кордоном, спілкувалися вони рідше, але про ту аварію обоє пам’ятали. Почни Максим розгляд справи — могли виплисти й інші обставини. Геннадій Олегович, посвячений у все, запропонував інший шлях. Грошей у хірурга було не так багато, а його мати тоді ще була жива. Тоді Максим вирішив ударити по найболючішому — по дочці Віктора Петровича. Нехай закохається, а потім він її покине.

Згадуючи початок роману, Максим знав: випадкову зустріч влаштував він сам. Усе вдалося. Світлана ні в чому не завинила, та тут було не до сентиментів.

Потім усе склалося ще вдаліше. Бабуся померла, залишивши дівчині майно. Можна було спочатку обібрати Світлану — підсунути потрібні папери, — а вже потім піти. У родині саме виникли грошові труднощі.

Дурепа сама заплатила за весілля. Почалося сімейне життя. Дружина з неї вийшла добра, але Ірина продовжувала снитися, а мститися хотілося не менше. Максим злорадно уявляв, як покинута Світлана, обібрана до нитки, ридає на плечі татка. Тому лишиться переживати, що так безглуздо позбулися батьківського спадку.

Пізніше прийшов інший задум: нещасний випадок у горах. Хороші юристи знайдуться, майно дружини дістанеться йому, а хірург нарешті дізнається, як це — втрачати близьку людину.

Та жінка виявилася не такою вже й дурепою. Напевно, батьки надоумили переписати все на батька. Що ж, це навіть легше: заради свого чесного імені лікар сам віддасть майно. Упереться — здобуде таку славу, що позбудеться роботи. Колеги відвернуться, може, ще й зап’є.

Максим усміхався за кермом, передчуваючи, як вискаже ворогові все просто в обличчя. Той почне вивертатися, виправдовуватися. Хочеш жити спокійно — плати сповна. А Світлана… Та чорт із нею, набридла.

Біля будинку батьків дружини він помітив рух фіранки. Чекають, подумав злорадно.

У передпокої стояла Світлана. Погляд у неї був холодний.

— Привіт, Максиме. Уже встиг скучити? — усміхнулася вона.

— У мене інша справа, — відповів він тим самим тоном.

— Здається, знаю яка. Я вчора чула вас у бібліотеці, — вона подивилася йому в очі.

— Що ти маєш на увазі?

— Багато чого. Наприклад, твої плани позбутися мене.

— Дуже ти мені потрібна.

— Тепер тобі тато потрібен.

— Швидко міркуєш, — хмикнув Максим…