Світлана лише сміялася, коли мати переоформила їхній котедж на батька, аж поки випадково не підслухала розмову

Більшість присутніх чекали звісток про сім’ю. Почувши, що всі четверо живі, вони зітхнули з полегшенням. Лише двоє молодих людей трималися осторонь; один несміливо запитав про дівчину.

— Мені шкода. Ми не змогли її врятувати. Прийміть співчуття, — відповів їм тоді Віктор Петрович.

Хтось із рідних урятованої сім’ї зауважив, що не треба було гнати на такій швидкості: сама винна. Решта схвально закивали. Двоє хлопців мовчали. Той, що поставив запитання, підійшов до приятеля. Другий стояв білий як крейда. Друг потягнув його за руку до виходу, і вже біля дверей він обернувся до лікаря — наче вовк блиснув очима.

— Оце й був Максим, — сказав Віктор Петрович. — Тепер старший, змужнів, виглядає інакше. Але я певен.

— Невже стільки років минуло, а він досі так це переживає? — прошепотіла Світлана. — Тільки тобі за що мститися? Оперувала ж інша людина.

— Оперував Богдан. Я вийшов як завідувач і оголосив результат. Між іншим, скаржитися на лікарню тоді ніхто не став.

— Отже, роками жив помстою, — задумливо промовила Людмила Петрівна. — А винуватця призначив сам.

— Схоже, тому й вирішив зі мною поквитатися, — кивнув Віктор Петрович. — Хоча лікарської провини там не було. Тепер ми хоча б приблизно уявляємо, чого від нього чекати. Поки зачекаймо, дівчата.

Обидві кивнули на знак згоди.

Приблизно за пів години після цієї розмови зателефонував Максим.

— Ти де взагалі? — незвично грубо запитав він.

— До батьків приїхала, — спокійно відповіла Світлана.

— Навіщо? Так скучила? Чому поїхала, нічого мені не сказавши?

— Раптом захотілося, от і поїхала, — хмикнула вона.

Розмовляти з ним без колишніх почуттів виявилося напрочуд легко. Почуте в бібліотеці перекреслило все.

— Тоді і я незабаром приїду, — поміркувавши, сказав Максим. — Із твоїм батьком треба поговорити.

— Він теж збирався з тобою поговорити.

— Отакої? — усміхнувся чоловік. — Про що це?

— Приїдеш — поговорите. Навіщо зараз загадки одне одному загадувати?

Світлана першою завершила дзвінок. Від його голосу лишилася сама огида. Вона пам’ятала ту посмішку в бібліотеці, слова про гори й дитину, зневагу, з якою чоловік відгукувався про неї. Чекати зустрічі лишалося недовго.

Максим їхав тією самою трасою, якою кількома годинами раніше проїхала дружина. Він не зводив уваги з дороги й виглядав спокійним. Лише в голові вирувала буря: знову поверталося те, що роками не давало йому спокою.

Ірина була його однокласницею, їхнім першим коханням — взаємним. Після школи вони навіть спробували жити разом. Дівчина росла в простій родині, і Геннадій Олегович вважав, що вона не пара синові. У стосунки він не втручався: думав, Максим награється й покине її. Та Максим купив Ірині каблучку, а вони вже мріяли про весілля.

Домашня, мила Ірина кохала його й була готова піти за ним на край світу. Він відповідав їй взаємністю, хоча увагою інших дівчат не нехтував. За такими хлопцями із золотої молоді дівчата табунами ходять.

Тоді Максим захоплювався нічними перегонами. Ірину вони лякали до жаху, однак сперечатися з коханим вона не наважувалася й часом навіть їздила з ним. Того вечора перегонів не було: він запропонував покататися подалі від міста.

Їхали довго. Максим підрізав машини, різко перебудовувався; поруч раз у раз верещала Ірина, затуляючи долонями обличчя. Він лише поблажливо всміхався: з ним боятися нічого, він майже професійний гонщик, свою справу знає.

Під час обгону все мало вийти. Завадила та бляшанка з болтами — стара машина. І куди їх усіх понесло вночі? Удар, дзвін скла, скрегіт металу, вереск гальм. І ще один крик — Ірини, що сиділа поруч.

Він побачив, що в Ірину влучив великий уламок скла, й одразу подумав: відповідати доведеться йому. Батько, звісно, допоможе, але наскільки? Максим називав це інстинктом самозбереження. Він миттю збагнув, що буде, якщо перетягти Ірину на водійське місце, а самому перебратися на пасажирське. Якимось дивом він так і зробив.

Люди, що підбігли, застали за кермом дівчину. Кричали, лаялися: якого біса баба сіла за кермо! Та, розгледівши її стан, побігли по аптечку — намагалися хоч чимось допомогти. Максим лишався в заціпенінні.

Після приїзду швидкої та поліції він зателефонував Ярославові, коротко повідомив про аварію. Вони добре дружили, разом ганяли містом. Ярослав пообіцяв приїхати до лікарні. У самого Максима виявилися тільки садна, з приймального відділення його відразу відпустили. Там його й знайшов друг…