Світлана лише сміялася, коли мати переоформила їхній котедж на батька, аж поки випадково не підслухала розмову

Віктор Петрович кивнув. Обличчя здалося знайомим: десь він уже бачив цього хлопця. Проте за подальшими подіями ця думка забулася.

Роботу в столиці Світлана не покинула. Потроху облаштовувалася в успадкованому красивому котеджі. Тримати цілий штат прислуги вона не звикла, тож усіх відпустила, залишивши лише приходящу хатню робітницю. Водій теж більше не знадобився: Світлана давно хотіла їздити сама, а від бабусі залишилася чудова іномарка. Максим оцінив машину. У Світлани були права, водила вона добре, тож за кермо сіла сміливо. Тепер їздила з котеджу до клініки й назад.

Максим іноді залишався ночувати у Світлани. Будинок, що дістався їй від бабусі, приводив його в захват, а сама Світлана звикала до нього насилу. Батьки жили непогано, але тут багатством дихала кожна річ. Навіть сидячи на дорогому шкіряному дивані, вона почувалася приживалкою.

— Світо, годі соромитися, — усміхаючись, казав Максим. — Це все твоє.

— Знаю. А звикнути не виходить. Усе життя вони й знати мене не хотіли, а потім раптом залишили стільки… Наче вкрала, розумієш?

— Побільше б таких совісних злодюжок, — усміхався він.

Максим і сам не бідував: батько купив йому хорошу квартиру, дав роботу. Та до статків Світлани йому було далеко, до того ж автосалон приносив не надто великі прибутки. Водночас не можна було сказати, ніби його привабила спадщина, що звалилася на дівчину. Він дивився на неї з обожнюванням. Познайомилися вони ще до того, як Світлана отримала маєток у дорогому селищі.

Познайомилися вони біля лікарні, де працювала Світлана. Після зміни вона купила стаканчик кави й ішла до зупинки, коли назустріч їй поспішив хлопець. Він випадково штовхнув її, і кава бризнула на світле пальто. Незнайомець одразу почав вибачатися, пропонував провести її до хімчистки.

Світлана так втомилася, що нікуди більше йти не збиралася. Вдома відітре. Та незнайомець наполягав і простягнув візитівку.

— Візьміть. Якщо все-таки віддасте пальто в хімчистку, неодмінно зателефонуйте. Я заплачу.

Світлана машинально сунула візитівку до кишені й поспішила до маршрутки, що під’їхала. Вдома вона зрозуміла, що переоцінила себе: пляма від кави була невеликою, але з пальта не сходила. До хімчистки все ж довелося звернутися, проте Максиму — так звали хлопця — вона не зателефонувала.

Знову зустрілися на тій самій зупинці. Цього разу Світлана була без кави, а Максим нікуди не мчав стрімголов. Він помітив її здалеку, підійшов привітатися, ще раз попросив вибачення й запросив випити кави.

Після роботи вона знову почувалася втомленою, до того ж була голодна. Поїсти могла й сама, але їй хотілося побути з Максимом. Від тієї першої зустрічі вона постійно про нього думала. Кілька разів набирала номер — зовсім не заради грошей за хімчистку, хотілося почути його голос, поговорити. І щоразу в останню мить стирала цифри.

У кафе з Максимом виявилося легко й весело. Він розповідав цікаві історії, виявився хорошим співрозмовником, і за цей вечір Світлана навіть відчула, що відпочила. Потім він провів її додому й запропонував побачитися знову через кілька днів. Вона не відмовилася. Так почався їхній роман, який на той час тривав уже кілька місяців.

З батьком Максим познайомив Світлану після смерті Зої Федорівни. До цього вона лише чула від нього, що мати померла, батько виховував сина сам і постійно був зайнятий: бізнес забирав майже весь час.

Під час зустрічі Геннадій Олегович здався їй бізнесменом до мозку кісток. Про що б не заходила мова, усе зводилося до грошей. Чи достатньо платять Світлані в клініці? Ким працюють її батьки, який у них будинок? Чи не збирається вона продати успадковане майно?

Світлана відповідала спокійно, не шукаючи в запитаннях прихованого сенсу. Такий уже в Максима батько. Жити їй належало з Максимом, а не з Геннадієм Олеговичем. У тому, що вони житимуть разом, вона щодня переконувалася дедалі більше.

Коли Максим простягнув Світлані каблучку з гарним камінчиком, відповідь у неї вже була готова.

— Так.

Тепер слід було ближче познайомитися з її батьками. Зустріч на похороні мало що дала: там було не до розмов. Наприкінці серпня Світлана й Максим вирушили до Віктора Петровича та Людмили Петрівни, заздалегідь попередивши про приїзд.

До суботнього вечора стіл був накритий, у духовці допікалася улюблена всіма мамина шарлотка. Віктор Петрович вибирав зі своїх запасів вино й коньяк. Сьогодні можна дозволити собі відпочити — аби тільки з лікарні не викликали…