Світлана лише сміялася, коли мати переоформила їхній котедж на батька, аж поки випадково не підслухала розмову

— А ось і вони! — радісно долинуло з кухні.

Слідом за дружиною він вийшов зустрічати гостей. Біля воріт стояла бабусина машина, що дісталася Світлані, з-за керма вибирався Максим. Подружжя перезирнулося: мабуть, так навіть краще. У доньки досвіду поки небагато, траса — справа ризикована.

Світлана увійшла на подвір’я, тримаючи нареченого за руку, й, усміхаючись, потягнула його до батьків.

— Мамо, тату! Нарешті вас обійму, скучила! А Максима ви ж пам’ятаєте?

Вона обійняла обох, а з Максимом батьки потиснули один одному руки.

— З дороги, мабуть, їсти хочеться? — усміхнулася Людмила Петрівна. — Мийте руки, будемо вечеряти.

Від частувань стіл аж угинався: поряд із м’ясом і рибою стояли фрукти, достигла й шарлотка. Для Максима Віктор Петрович дістав найкращий коньяк, а дружина з донькою обрали вино. За невимушеною розмовою Світлана раптом загадково усміхнулася.

— У нас для вас важлива новина, — почала вона. Батьки на мить завмерли, а донька, так само усміхаючись, поглянула на Максима. — Ми вже подали заяву. Через місяць одружимося.

Людмила Петрівна ахнула; на її обличчі з’явилася розгублена усмішка. Чоловік лише стримано кивнув.

— Якщо ви все обміркували й вирішили, ми не станемо заважати.

Дружина згідно закивала. Поки що вибір доньки здавався їм вдалим: Максим був недурний, знав, чого хоче, та й зовнішністю не обділений. А на Світлану досить було глянути — закохана, як кішка.

Пізніше того самого вечора встигли і шашлику поїсти, і до лазні сходити, і знову зібратися за столом. Тоді батьки почали помічати в нареченому дивину. Він ніжно обіймав Світлану, привітно розмовляв із ними, але щойно вирішував, що за ним ніхто не спостерігає, у погляді проступало щось недобре. Віктор Петрович знову намагався згадати, де зустрічав це обличчя.

Розмова про маєток додала обом незручності.

— Донечко, дорога тебе не виснажує? — спитала Людмила Петрівна. — До клініки тепер далеко. Може, продати будинок, а вам узяти хорошу квартиру в центрі?

— Мені зручно, мамо, — відмахнулася Світлана. — Максим відвозить, я всюди встигаю. І з будинком розлучатися не хочеться: мені там так само добре, як тут, у вас. Щоправда, Максим теж радить продавати. Каже, навіщо нам така громадина.

— Я хотів би зберегти батьківський будинок, — озвався Віктор Петрович.

— Ми ще думаємо, як вчинити, — сказав Максим.

Подружжя мимоволі поглянуло одне на одного. Так, по-господарському, можна було міркувати про власний будинок, але ж господарем був не він. Світлана цієї інтонації не вловила й усміхнулася нареченому. Той відповів усмішкою, тільки помітно напруженою.

Уночі батьки, лежачи в ліжку, пошепки заговорили про гостя.

— Ніби й хороший хлопець, а розрахунку забагато, — сказала Людмила. — Світлана перед ним крутиться: то їжі покладе, то серветку подасть. А він сидить паном і нашим будинком розпоряджається. Чув: «Ми ще думаємо, як вчинити»? Уже «ми». Швидко він господарем себе відчув. Раптом обдурить її? — Вона зітхнула. — Донька від кохання всьому вірить.

— Давай поки що придивимося, — прошепотів Віктор. — А раптом це звичайні батьківські ревнощі?

Людмила погодилася й повернулася на бік. Заснути, однак, не вдалося. Вона підвелася й пішла по воду на кухню, але зупинилася, помітивши, що у вітальні хтось є.

— Так, усе за планом. Більше не набирай, я й без дзвінків знаю, що робити, — казав Максим.

Людмила Петрівна ніби приросла до стіни. Який ще план? Кому він шепоче це серед ночі? Максим відвів телефон від вуха й пішов до спальні, де спала Світлана. Майбутньої тещі він не побачив. Про воду вона забула: повернулася до чоловіка й переказала почуте.

— От гад! Усе-таки надумав її обдурити! — обурився Віктор Петрович. — Що ж нам робити… Людо, поговори з донькою. Хай знає, що ти чула.

Світлана вислухала матір, але її тривога здалася їй марною.

— Мамо, у нього бізнес. Цілком могли зателефонувати у справі.

— Уночі? Припустімо, таке буває. Але це дивно, Світо. І якийсь план… З’ясуй у нього сама, інакше ми з татом спитаємо, — жорстко зажадала Людмила.

— Не втручайтеся в наші стосунки! — роздратовано відповіла донька. — Хочете нас посварити? Не вийде. Я радше з вами посварюся. Ви ж маєте пам’ятати, як це, коли батьки проти твого вибору.

— Ми не проти, донечко, — м’якше заговорила мати. — Просто дещо нас тривожить. Скажімо, цей будинок. Умовить він тебе продати його, а потім сам розпоряджатиметься грошима.

— Ти даремно таке йому приписуєш, — усміхнулася Світлана. — Ви з татом вигадали про Максима безглузду історію й тепер хочете, щоб я в неї повірила.

— Обережність не завадить, Світо. Відчуваю, щось тут не так. Ми з батьком думали, як перевірити, чи чесний він із тобою. Якщо любить, то відсутність маєтку нічого не змінить.

— Але ми почали зустрічатися, коли в мене ще не було ніякого котеджу!

— Це я пам’ятаю. Все ж таки давай перепишемо будинок на тата. Максиму одразу не кажи, придивися. А потім розкажеш і побачиш, як він до цього поставиться.

— Мамочко, які ж ви хитруни! — розсміялася Світлана. — Ні, я на таке не піду. Ми кохаємо одне одного, у нас незабаром весілля…