Світлана лише сміялася, коли мати переоформила їхній котедж на батька, аж поки випадково не підслухала розмову

Світлана відразу взялася до вечері, щоб смачно нагодувати свекра. Готувати вона любила сама; приходяща помічниця зазвичай займалася лише прибиранням. Та гість з’явився значно раніше, ніж вона розраховувала.

— Добрий вечір, — з розгубленою усмішкою зустріла його Світлана. — Максим у бібліотеці, проходьте. Ще пів години — і будемо їсти печеню з печерицями.

Свекор похмуро кивнув. Привітно всміхнутися він спробував, але майже безуспішно. Світлана помітила його поганий настрій і провела до бібліотеки, звідки назустріч вийшов Максим. Залишивши чоловіків розмовляти, вона повернулася до плити.

До печені пасували б мариновані огірочки, а на кухні їх не виявилося. Довелося спускатися по банку до підвалу. Вхід туди був поруч із бібліотекою. Світлана безшумно пройшла сходами, знайшла огірки й піднялася назад. На верхній сходинці до неї долинули слова із сусідньої кімнати.

Чути було напрочуд добре. Раніше підвал сполучався з бібліотекою безпосередньо; потім, за бажанням бабусі й дідуся, той прохід перекрили тонкою перегородкою.

— Схоже, вона щось запідозрила. Ти вважав дружину дурепою, а вона виявилася розумнішою, — говорив Геннадій Олегович.

Світлана завмерла з банкою в руках. Потім ступила до забитого отвору.

— Тату, ця новина мене анітрохи не засмутила, — відповів Максим. — Навіть потішила. Так вийде цікавіше. Вже тепер я зможу сповна насолодитися своєю помстою.

— Але ж ти збирався інакше, Максиме.

— Завести її в гори й там покинути? — зареготав він. — Потім домогтися, щоб її визнали померлою, і отримати будинок, машину, решту? Добре, звісно, тільки ризик є. Десь та й проколешся. А зараз майже нічого робити не треба. Наївні вони: записали котедж на хірурга й вирішили, що далі житимуть приспівуючи. Віктор Петрович сам подарує мені все, що донька йому передала. Усе до останнього. А Світлана залишиться ні з чим. Легко дісталося — легко втратила.

— Не розумію, яким чином ти отримаєш будинок. Нам гроші потрібні терміново, не забувай. Останній контракт із тріском провалився, кредитори ось-ось вимагатимуть повернути борги.

— Та я й не маю наміру відкладати. Нема чого чекати свят. Завтра тесть отримає мої вимоги. Не віддасть усе — всі дізнаються, що він за людина. Ніхто тоді його не захистить, відповість як належить.

— А з дружиною що збираєшся робити?

— Зі Світланою? Нудно мені вже з нею. Прісна вона. Не зрівняти з Іриною — її я кохав.

— Вона ж теж дізнається.

— Хай! Хай знає, який у неї татусь і кому завдячує таким коротким сімейним життям.

Максим ненадовго замовк, а потім продовжив:

— Турбує мене лише одне: аби не завагітніла. Діти від неї мені ні до чого.

— І цього тебе вчити, Максиме?

— Сам упораюся. Але вона вже кілька разів заводила мову про дитину. І на сайтах для мам сидить, я помічав. Ти маєш рацію, тату, завтра треба з цим закінчувати.

— Сьогодні що заважає?

— Сьогодні повечеряти хочу. От готує вона добре, тут не посперечаєшся.

Обидва гидко захихотіли. Світлану пересмикнуло. Жахливі думки змінювали одна одну, вона зовсім розгубилася.

— Тихо, Світлано, тихо, — прошепотіла вона собі. — Зараз нічим себе не виказуй. Ніби ти їх не чула й нічого не знаєш. А завтра вирішиш, що робити.

Вона обережно вибралася з підвалу, поквапилася на кухню й закінчила приготування. Незабаром двері бібліотеки відчинилися: батько із сином пішли до вітальні. Дорогою Максим зазирнув до дружини.

— Кохана, допомогти тобі?

— Не треба, любий, упораюся, — якомога спокійніше сказала Світлана й навіть усміхнулася. — Ідіть до столу.

Якби вона не почула все власними вухами кілька хвилин тому, не повірила б, що чоловік здатен так брехати. За вечерею він хвалив її стряпню, лагідно всміхався, закохано дивився. А вона не могла забути: «Завести її в гори й там покинути». Саме туди вони й збиралися. Отже, там він хотів її позбутися. Незрозумілою залишалася лише ненависть до її батька.

Усередині вирувала буря, та зовні Світлана була спокійна: підкладала чоловікам їжу, усміхалася обом.

— Час мені додому, побачилися, — сказав Геннадій Олегович, підводячись. — Світланочко, дякую, чудова вечеря. Знову переконався, як синові пощастило. Максиме, вийди зі мною.

Зі Світланою він попрощався тепло, навіть обійняв, наче рідний батько. Та вона пам’ятала розмову в бібліотеці. Тривога не відпускала: треба було щось робити…