Світлана лише сміялася, коли мати переоформила їхній котедж на батька, аж поки випадково не підслухала розмову

З вікна вона спостерігала, як чоловіки прощаються — обіймаються, сміються, дружньо перемовляються. Вони вже придумали, як знищити її та її родину. Тепер вона цього не дозволить.

Максим повернувся веселий, розчервонілий від морозу.

— Ну що, дружино, тепер і для нас час знайдеться?

Він підморгнув, наблизився й обійняв її. Світлана тяжко зітхнула, потерла скроні.

— Любий, голова розболілася. Іди, я тут приберу.

— Давай допоможу?

— Ні, мені не важко. Таблетку я вже випила.

Вона вигадувала на ходу. Тепер навіть уявити було страшно, як розмовляти з цією людиною, робити щось разом.

— Точно без мене впораєшся?

— Авжеж. Ще чаю заварю, біля каміна посиджу, полегшає. Ти не чекай.

— Дивися сама.

Максим знизав плечима й піднявся нагору. Світлана чула, як він наспівує у ванній, потім влаштовується в спальні. Прибравши посуд, вона справді сіла біля каміна з трав’яним чаєм. Треба було вирішити, як діяти далі.

Ніч Світлана провела в бібліотеці: задрімала на дивані й так проспала до раннього ранку. Зазирнувши до спальні, побачила Максима — той солодко сопів, навіть усміхався уві сні. Схоже, душу його не тривожило те, що він задумав, хоча вона ще не до кінця розуміла його наміри.

Тепер Світлана дивилася на чоловіка інакше. Що вона взагалі про нього знає, крім розказаного ним самим? Він говорив про дитинство без матері, про вічно зайнятого батька, і їй було його шкода. Про колишні стосунки розповідав мало: романи траплялися, нічого серйозного. Раніше вона вважала таку стриманість ознакою порядності. Він же не лаяв жодної дівчини — щоправда, і доброго ні про кого не говорив.

А хто така Ірина? Світлана навіть фотографій Максима з іншою жінкою ніколи не бачила. Як мало, виявляється, вона знала про людину, за яку вийшла заміж.

Безшумно спустившись, вона накинула куртку, взяла сумку й ключі. Вийшла на морозне повітря. Тепер рішення було ухвалене.

Незабаром Світлана вже їхала трасою до рідного міста. Тішило, що сьогодні вихідний: із клініки не потурбують, можна спокійно поговорити з батьками. Як же мала рацію мама, застерігаючи її від довіри до Максима.

Батьки зустріли доньку на порозі з подивом. У суботній ранок вони її не чекали.

— Він тебе скривдив? — відразу запитала Людмила Петрівна.

— Гірше, мамо. Я таке почула… Не знаю тепер, що робити.

За чаєм Світлана передала батькам усю вчорашню розмову чоловіка зі свекром.

— Вітю, ви з Максимом раніше були знайомі? — нарешті запитала Людмила Петрівна. Вона ніяк не могла збагнути почуте, а чоловік усе сидів, схиливши голову, й думав.

— Мені давно здавалося, що я десь його зустрічав, — Віктор Петрович підвів голову. — Та все не надавав значення. Тепер ось намагаюся згадати… Може, справа в невдалій операції? Та за всю мою практику таких випадків було два. Старий із перитонітом, який до останнього не йшов до лікарів. Дотягнув, поки допомогти вже стало неможливо.

— Пам’ятаю. Ти тоді ледве почав працювати.

— Так. Рідні й самі розуміли: не лікарі винні, надто пізно звернулися. Ще була жінка, років десять тому, з ножовим пораненням. Пам’ятаєш, Людо? Коханець приревнував. Там теж урятувати не могли, і до лікарні в родичів претензій не було.

Він урвав себе. Обличчя раптом витягнулося.

— Вітю, згадав? — насторожилася Людмила Петрівна.

— Так. Тепер згадав, звідки знаю Максима. Розмовляти нам не довелося, я мигцем побачив його в приймальному відділенні. Він стояв там серед інших людей.

— Що тоді сталося?

— На трасі сталася велика аварія. Якийсь лихач пішов на обгін вантажівки. Постраждалих доправили до нас: ми були найближче. П’ятеро людей — дівчина з однієї машини й сім’я з чотирьох осіб з іншої. Чергував Богдан Маркович. Він тільки починав, але вже брався за складні операції й давав собі раду. Викликали й мене. Ми працювали на двох столах, двома бригадами, буквально збирали постраждалих по шматочках. Чотирьох удалося врятувати. Дівчина, яка лежала в Богдана Марковича, померла: травми були надто тяжкими. Казали, що аварію спричинила вона. Я міг би взятися за неї сам, але довго займався хлопцем. Утім, і я тут нічого б не змінив. А для Богдана Марковича це була перша смерть на операційному столі. Він наче заціпенів.

Віктор Петрович тяжко зітхнув. У приймальному відділенні вже зібралися родичі, і комусь належало вийти до них. Але в молодого хірурга тремтіли руки, тремтіли губи, він ледь не плакав. Віктор Петрович намагався пояснити йому, що в їхній професії таке, на жаль, трапляється й до цього доводиться звикати — хоч би якими страшними звучали такі слова. Однак люди за дверима чекали на звістки. Тоді завідувач пішов до них сам…