Нова дружина приїхала разом із Романом забрати останнє в його колишньої дружини

В її очах знову з’явилися сльози. Світлана відвернулася, намагаючись їх приховати.

— Так, давай-но малюка мені.

Денис обережно забрав у неї дитину.

— Як тебе звати, здорованю? Кирило? Ну що ж, будемо знайомі. Я дядько Денис.

Хлопчик насторожено подивився на матір, потім на незнайомого чоловіка, знову на матір — і раптом довірливо обхопив Дениса за шию, сховавши обличчя в комірі його сорочки.

— От і добре, визнав свого, — усміхнувся Денис. — Розповідай, Світлано. Що сталося?

— Та що тут розповідати… Чоловік сказав, що кохає іншу, розлучився й відправив нас із Кирилком куди подалі.

— Як це — відправив?

— Вигнав із квартири. Сказав, що житло його й бачити там мене з дитиною він не бажає.

— З дитиною? Але ж Кирило — його син?

Світлана докірливо подивилася на друга дитинства: наче навіть він міг у ній засумніватися.

— Звісно, його. Тільки Кирило йому не потрібен. У Романа тепер кохання на стороні. Я спробувала нагадати, що в квартирі є моя частка, а він відповів: «У тебе будинок у селі, ти сама ним хвалилася. От і забирайся туди». Я подумала й вирішила, що, мабуть, так буде краще. Тут є ти, сусіди, які пам’ятають і мене, і бабусю. Не дадуть пропасти.

— Звісно, не дамо. Ми вам тут таке життя влаштуємо, що він ще позаздрить.

Коли машина Романа в’їхала до Кам’янки, Лідія взялася здивовано розглядати будинки, більше схожі на заміські котеджі.

— Нічого собі. Я й не думала, що бувають такі села.

Центральна вулиця вразила й Романа.

— Я теж.

— То ти тут раніше не бував?

— Звісно, ні. Навіщо мені це? Сільське життя мене ніколи не цікавило.

— А адреса в тебе є? Де тепер живе твоя колишня із сином?

— Ні. Я думав, це занепале сільце з трьох хат.

— І як ми їх знайдемо?

— Побачимо похилену хатину — значить, приїхали.

Проте жодної такої халупи їм не трапилося. Навіть старі будинки були добротно відремонтовані; з-за свіжопофарбованих парканів весело дивилися чисті вікна з розчахнутими віконницями. Роман почав сумніватися, чи та це Кам’янка й чи ту Світлану вони шукають.

Вихід знайшовся швидко: запитати в магазині. Там напевно знали і місцевих, і приїжджих.

— Звісно, знаю, — кивнула огрядна продавчиня. — Світлана в усіх на очах виросла. Із місцевою дітворою по дворах ганяла, гусей розганяла. Вона ж онука вчительки, яка половину села в люди вивела. Валентина Андріївна й мене вчила. Толку, щоправда, вийшло небагато, але невідомо, де б я без неї тепер була.

Відповідаючи, жінка уважно розглядала приїжджих: представницького чоловіка та мініатюрну, вбрану з голочки дівчину з точеною фігурою й примхливо підібганими губами.

— То де живе Світлана? — запитав Роман.

Яких би висновків продавчиня не дійшла щодо цієї парочки, вигляду вона не подала. З професійною усмішкою жінка вказала вперед.

— До другого перехрестя прямо, потім повернете ліворуч і їдьте до старої криниці. Там побачите великий будинок зі світлої цегли. Сьогодні в них дитяче свято. На хвіртці є дзвінок — подзвоните, вам відчинять.

Цегляний будинок і дзвінок на хвіртці ніяк не в’язалися з тим, що уявляв собі Роман. Він дедалі більше переконував себе: сталася помилка, це інша Кам’янка й інша Світлана.

Після його дзвінка хвіртка запищала, немов міський домофон. Роман потягнув її на себе, увійшов і остовпів.

Ділянку вкривав доглянутий газон. Ні грядок, ні сараїв, ні курей, що гуляли подвір’ям. Клумби оточували декоративні огорожки, доріжки були вимощені каменем. Під навісом розташовувалася велика зона для барбекю, а за нею — парковка на три машини, де не залишилося жодного вільного місця.

Поруч стояли візочки, велосипеди та інші дитячі засоби пересування. За ними сиротливо притулився позашляховик, наче й сам не розумів, що він тут робить.

З-за рогу виднілася частина облаштованого ігрового майданчика. Звідти долинали дитячі голоси; дітлахи часом вибігали на доріжку й, не помічаючи гостей, знову зникали на задньому подвір’ї.

Зустрічати приїжджих ніхто не вийшов. Роман узяв дружину за руку й повів туди, де вирувало життя.

Продавчиня попереджала про свято, але побачене однаково застало їх зненацька. На галявині зібралася ціла компанія дітлахів — від малюків, які щойно навчилися ходити, до дітей років п’яти. Одні вже бігали навколо аніматора в костюмі ведмедя, інші ходили за ним по п’ятах, найменші повзали по траві. Вони радісно верещали, кричали, плескали в долоні й гупали долонями по ведмежій шкурі. Неподалік, на лавках, сиділи жінки й спокійно стежили за цією галасливою грою…