За місяць до весілля Ніка підслухала батька й нареченого в майстерні, але не дала їм договорити

Так вона ніколи нічого не вибере. Хіба що пронумерувати сукні, написати номери на папірцях, перемішати й витягнути один навмання.

Усі ці ігри з убраннями й відображеннями закінчувалися однаково. Ніка повертала сукні на кронштейни примірювальних, ще раз окидала їх поглядом і йшла з невеселою усмішкою. Що довше тяглися пошуки, то сильнішими ставали сумніви. Впору скасовувати весілля через одну сукню.

Та десь глибоко вона знала: справа зовсім не в тому, що неможливо вибрати. Це вона сама тягнула час. Знайшла такий безглуздий спосіб відсунути весілля, не думати про нього. У сліпуче гарному вбранні вона боялася мати дурний вигляд, бо сама була негарною.

Адже давно змирилася. Визнала, що зовнішності їй не змінити, навчилася спокійно жити й без особливої потреби не зазирати в дзеркало. А останніми тижнями із сукнями вона крутилася перед ним більше, ніж за все попереднє життя. То поправляла тканину на плечах, то вдивлялася у відображення, то відверталася від нього, не бажаючи дивитися далі. І вся весільна метушня, і головне — те, що вона виходить заміж, — досі здавалися їй чимось несправжнім. Жартом. Міражем. Вона — і раптом наречена.

Колись Ніка вже вирішила, що родинне життя їй не судилося: жоден при здоровому глузді чоловік не захоче провести з нею всі свої роки. На менше вона й сама не збиралася погоджуватися.

Вероніка Гончар справді була негарною. Тут не допомагало звичне застереження про дівчину, якій далеко до супермоделі, зате вона миловидна. Миловидною Ніка не була; навіть симпатичною її важко було назвати. Вона знала про це з дитинства, але ходити з опущеною головою не звикла й гідності не втрачала.

Одиначкою, замкненою на своїх переживаннях, вона теж не стала. Друзів завжди вистачало, і її зовнішність була їм байдужа. Звісно, траплялися й інші однолітки — у школі, спортивній секції, всюди, де збиралися діти. Глузливі погляди й дурнуваті прізвиська давно перестали бути несподіванкою. Як і жалість, яку делікатніші люди намагалися від неї приховати.

Мама не раз обіймала заплакану доньку й переконувала:

— Нікусю, тобі треба навчитися пропускати ці дурниці повз вуха. Коли людина каже гидоту, вона виставляє себе в поганому світлі. Тебе її слова гіршою не роблять.

Малій Ніці такі втішання мало допомагали. Пізніше чи то витримки додалося, чи то вона звикла й перестала надавати значення чужим думкам, не вартим її сліз. У всьому іншому вона була анітрохи не гірша за тих, хто її оточував, а дечим помітно їх перевершувала.

Алгебру й геометрію, від яких більшість школярів готова була тікати, Вероніка опановувала без труднощів. Завдання старших класів вона клацала, мов насіння, і міцно завоювала повагу однокласників. А після перемоги в олімпіаді, де змагалися школярі з усієї країни, її на весь голос назвали гордістю школи. Тут-таки знайшлися й заздрісники. Їхнє безсиле шипіння про ніс, «як дзьоб у чаплі», мало що важило.

Удома Ніка зростала серед розумних, інтелігентних людей, які любили й поважали одне одного. Її мати Оксана, струнка вродлива жінка, працювала дільничною лікаркою районної поліклініки. Для всього багатоквартирного будинку вона була місцевою знаменитістю й останньою інстанцією в питаннях здоров’я.

Сама Оксана від такого всезнання добряче потерпала. Відмовити в пораді чи допомозі вона не вміла, і в Гончарів постійно товклися сусіди: крізь сльози просили то оглянути, то обмацати, то щось поміряти. Приносили призначення — хай прочитає, що там їм виписали. Або питали, куди тепер іти зі своїми болячками.

Володимира в будинку знали не гірше, тільки зверталися до нього з іншими бідами. Інженер-механік за освітою й технар від народження, він умів розібратися з будь-якою автомобільною несправністю. Часом вистачало звуку мотора: ще не торкнувшись машини, Володимир уже розумів, що з нею сталося. Серед автомобілістів його слово мало неабияку вагу.

Сусіди жили небагато. Кому пощастило, ті їздили на старих машинах, що лишилися від попереднього покоління; вони ламалися вже через поважний вік. Тут без Володимира Гончара не обійтися. Багато років він пропрацював на автобазі, а потім вирішив пустити своє вміння в діло й відкрив маленьку ремонтну майстерню.

Клієнтів вистачало від самого початку: зароблена за роки репутація й далі працювала на нього. Однак справа так і лишалася невеликим ремонтним боксом. Підприємницького запалу й бажання організовувати чужу роботу Володимир не мав зовсім — йому подобалося все робити самому…