За місяць до весілля Ніка підслухала батька й нареченого в майстерні, але не дала їм договорити

Сім’ї заробленого вистачало. Оксану влаштовувала трикімнатна квартира, дача зі старими яблунями й вишнями, які ламалися від віку, та машина — ще жвава, хоча на поворотах уже поскрипувала. Але головне — поруч була кохана людина. Так, він їв приготовану нею їжу й блаженно сопів на дивані, вдаючи, ніби дивиться телевізор, хоча засинав після вступних титрів. Та цим їхнє спільне життя не вичерпувалося. Володимир і Оксана любили одне одного, їм було добре поруч, і ні більша квартира, ні новіша машина, ні повніші шафи й холодильник не зробили б їх щасливішими. Обоє це ясно розуміли.

Для повного щастя їм бракувало тільки одного — дитини.

З появою Ніки тиша й спокій із квартири зникли назавжди. Здорова, діяльна, кмітлива малеча стала центром родинного життя. Навіть Барсик, який доти вважав себе господарем дому й єдиною істотою, гідною загальної турботи, з подивом виявив, що його правління скінчилося.

Ставши впевнено на ноги, Нікуся швидко лишила позаду непевні перші кроки й знайшла живу іграшку. Приголомшений такою безцеремонністю кіт спочатку дозволяв тягати себе за загривок. Потім отямився, спробував захищатися, а зрештою махнув лапою. Маленька істота, схожа на господиню, виявилася напрочуд тямущою: невдовзі дівчинка засвоїла, що за смикання можна дістати лапою, а часом і подряпину.

З віком її цікавості не поменшало, енергії теж, тільки тепер усе це діставалося навколишньому світу. Старіючий Барсик міг радіти: замість чіплятися до нього Ніка займалася безліччю інших справ. Танцювала в ансамблі народного танцю для малюків, розмальовувала фломастерами аркуші на маленькому мольберті, завзято брякала по клавішах напівіграшкового синтезатора. Без діла не сиділа.

Поступово одні заняття відпадали, інші ставали ближчими. У музиці дівчинка швидко розчарувалася й від інструментів категорично відмовилася. Від танців із часом лишилися фотографії: маленька Ніка в чешках і біло-зеленому сарафані старанно зображала берізку.

Мати з батьком дозволяли їй обирати те, що подобалося. І коли почалася школа, підхід не змінився. За відмінними оцінками її не гнали, за приклад інших дітей не ставили, жити не повчали. Любили й намагалися дати все необхідне для щастя.

Вона відповідала їм такою самою любов’ю. І все-таки одна образа лишалася. Ніка розуміла її безглуздість: батьки ні в чому не винні. Та інакше пояснити свою зовнішність не могла й мимоволі звертала жаль до них. Це було майже єдине, що затьмарювало її щасливі дитячі та юнацькі роки.

Некрасивою вона побачила себе рано. На випадок, якби сама не здогадалася, у школі завжди знаходилися охочі підказати:

— Довгоносику, ану дай потриматися за дзьоб!

І це ще було одне з невинних дражнилок. Сили й жвавості Вероніці Гончар вистачало, тож кривдникам перепадало — коли вдавалося наздогнати. А вдома вона знову підходила до дзеркала й розглядала себе. Ні, таки не пощастило.

Лоб займав пів обличчя; у класі його прозвали аеродромом. Саме обличчя — вузьке, довге, мов огірок. Тонкі губи, бліді брови, що вічно норовили піднятися кудись угору. І волосся до пари: ріденькі пасма, крізь які видно шкіру. Було б воно хоч світліше, можливо, це не так упадало б у вічі.

З кольором вийшла окрема нісенітниця. У тата русяве волосся, у мами — насиченого медово-пшеничного відтінку. Від цього поєднання Ніці дісталося щось темно-сіре й непоказне. А найгіршим був ніс: довгий, із горбинкою, що взялася невідомо звідки. Безнадійно.

Вона дорослішала, і разом із нею зростали розчарування й мимовільна образа. Чому вони народили її такою? Єдиній дитині — й нічого не передати з власної зовнішності! Батьки ж були симпатичними людьми, хоч сліпучою красою не вирізнялися. А мама й узагалі гарненька.

Батько міг похвалитися світло-русявим волоссям, великими карими очима й темними віями. У матері — ніжний овал обличчя, м’які тонкі риси, акуратний носик, високі вилиці. Шкіра гладенька, чиста, з легким рум’янцем. Генетику вони саме почали проходити на біології, і Ніці здавалося: за всіма її законами в такої пари мала народитися гарна дитина.

Натомість вийшла вона — родинне опудало. Наче зібрала в собі все, що інші люди намагалися приховати, не взявши від них нічого доброго.

— Мамо, ну як так вийшло? — нарікала Ніка, намагаючись надати волоссю хоч трохи пишності. — Не схожа ні на тебе, ні на тата. Це ж несправедливо. Ось волосся: його ні до ладу не зачесати, ні вкласти. Чому мені не дісталося твоє? Густе, гладеньке, фарбуй у який заманеться колір. Та й мій колір звідки взявся? Тато світло-русявий, ти блондинка, а я сіра миша. У кого така?

— Нікусю, я не надто добре розуміюся на спадковості, — відповідала Оксана. — Ознаки ж не завжди відразу дітям передаються. Можуть через покоління перескочити.

— Оце вже дякую за такі стрибки. Зі мною можна було й без них обійтися. Пробач, мамо, але це дивовижно: у мені немає ані краплинки від вас обох.

— Є, неправда! — хвилювалася Оксана. — І від тата, і від мене. Нікусю, хіба зовнішність — головне?

— Знаю, знаю, — рішуче перебивала Ніка. — Про внутрішню красу я все чула й пам’ятаю. Та зовнішньої мені теж хотілося б. Хоч трішечки.

— Уже не знаю, що й робити, — тихо жалілася Оксана давній подрузі, чия донька вчилася з Нікою в одному класі.

— Ніка так переживає через свою зовнішність. В іншому випадку можна було б подумати про операцію, щось виправити. Але ти ж знаєш: у Вероніки від народження алергія на ліки, а особливо на анестетики. Їй не можна давати наркоз. Як же тут оперувати?

— Оксано, та не муч себе, — заходилася втішати її подруга. — На мою думку, ти уявляєш її відчай значно сильнішим, ніж він є. Ще невідомо, хто більше страждає: донька чи ти сама. Світлана мені постійно переказує, як Вероніка пояснює охочим поговорити про красу: у моделі всім не податися, комусь доведеться й головою попрацювати. І, наскільки я чула, заперечувати їй зазвичай не беруться…