За місяць до весілля Ніка підслухала батька й нареченого в майстерні, але не дала їм договорити

Подруга засміялася. Оксана теж усміхнулася, але на душі й далі шкребли кішки. За доньку вона, звісно, раділа: та не дозволяла ні хамству, ні жорстокості змусити себе похилити голову. Навіть відповідала часом, на материнський розсуд, гостріше, ніж слід було. Вчилася Ніка добре, а вже в точних науках із нею мало хто в школі міг зрівнятися.

Повернулося до неї й дитяче захоплення хореографією: два роки поспіль вона щодня займалася в студії сучасного танцю. Щоправда, після кількох прань наскрізь мокрих футболок Оксана переглянула своє уявлення про ці заняття. Те, чим захопилася донька, значно більше скидалося на спорт із ґрунтовним навантаженням, ніж на танці, якими їх уявляла мати. Тіло стало сильним, гнучким, струнким; довгі м’язисті ноги й тонка талія цілком заслуговували на гарне вбрання.

Вбрання вистачало. Володимир на той час перетворив свій ремонтний бокс на невелику автомайстерню, і заробіток дозволяв добре утримувати сім’ю. Ніка могла модно одягатися; не доводилося їй обходитися й без інших речей, із якими підліткові легше почуватися впевнено.

— Якби дозволялося ніколи не показувати людям обличчя, успіх мені був би забезпечений, — спокійно жартувала Вероніка, хоча гіркота в цьому жарті все-таки лишалася.

Після школи вона обрала архітектурний інститут. Улюблені алгебра з геометрією, цікава професія з добрими перспективами — усе це її приваблювало. Але була ще одна причина: технічний виш видавався їй місцем особливої серйозності. Серед вищої математики, інженерії та об’ємної графіки людям, мабуть, буде ніколи розглядати чужі носи й лоби, оцінювати, чи досить пишно лежить волосся.

Загалом надія справдилася. Повагу однокурсників Вероніка завоювала швидко, навчання давалося їй успішно й приносило задоволення. А поруч вирувало інше життя, за яким вона потай спостерігала: хтось упадав, хтось закохувався, за палкими зізнаннями йшли такі самі бурхливі сварки та розставання. Траплялися навіть поспішні ранні весілля. Саму Ніку все це оминало, і дивуватися вона не збиралася.

Один по одному заводили сім’ї колишні однокласники, хлопці з інституту, сусіди зі старого будинку, де Гончарі прожили багато років, діти батьківських друзів. Одружувалися й виходили заміж, здавалося, всі. Ну й нехай. Подумаєш! Не дуже-то їй хтось і потрібен.

Це зрозуміле, передбачуване, часом трохи нуднувате життя раптом змінилося. Почалося все з давньої мрії — навчитися водити.

У машині Ніку приваблювала далеко не лише можливість швидко дістатися куди треба. Свобода, незалежність, а головне, упевненість у собі — ось чого їй бракувало. Вона уявляла, як невимушено підійде до автомобіля, граційно сяде, підбере ноги, відкине волосся. Потім опустить на обличчя темні окуляри, змусить двигун ефектно загарчати й рвоне з місця.

Ще підліткою вона заздрісно проводжала поглядом жінок за кермом. Їм, на її переконання, зовсім не була потрібна краса: вистачало сміливості й упевненості. Ось вискочила з яскраво-червоної іномарки стильна брюнетка, зникла в магазині, а дівчинка все дивилася їй услід. Виросте — неодмінно навчиться водити й стане такою самою.

За кілька хвилин жінка повернулася, і виявилося, що обличчям вона зовсім негарна. Для Ніки це стало ще одним підтвердженням: автомобіль наділяє свою господиню особливим сяйвом, за яким уже не розгледіти її вад. Вирішено. Коли виросте, неодмінно сяде за кермо.

Щойно дозволив вік, Вероніка записалася на курси. З теорією розібралася, перейшла до практики — і тут відкрилася істина, задля якої більшості людей зовсім не треба було вчитися. Одним водіння дається від природи, іншим чогось для нього не додали.

Набір у всіх начебто однаковий: голова, руки, ноги, очі, вуха й решта органів чуття. Тільки одні за кермом устигали почути, побачити, оцінити обстановку, ухвалити рішення й зробити все необхідне. Інші наче водночас втрачали і зір, і слух. Або ще гірше: звуки з картинками збиваються в кашу, а скутий страхом мозок не здатен нічого в ній розібрати. Де вже йому змусити напружені до судом руки й ноги рухатися як слід.

У такій ситуації розумніше було б поступитися місцем водія тим, хто з ним дає собі раду, і безтурботно користуватися вигодами вічного пасажира. Але Ніка, яка, вочевидь, належала до обділених, від своєї мрії не відступалася. Урок за уроком вона сідала за кермо, а інструктор із терплячою, вже стомленою іронією заводив звичне:

— Нікусю, усе приготували? Нічого не пропустили?

Вероніка перелякано ойкала, починала навіщось мацати волосся й розгублено кліпати. Інструктор стражденно зітхав. Лише тоді до неї доходило, що слід було пристебнути пасок і налаштувати дзеркало заднього виду…