За місяць до весілля Ніка підслухала батька й нареченого в майстерні, але не дала їм договорити

Немовби водійське сидіння в кілька десятків разів відбирало в неї розум. За межами машини та сама дівчина закінчувала четвертий курс архітектурного факультету, успішно опановувала нарисну геометрію, методологію проєктування, композиційне моделювання й економіку будівельних рішень. Без просторового мислення, вищої математики, швидких і складних розрахунків там не було чого робити.

Зовсім недавно вона блискуче захистила курсову, присвячену проєкту багатоповерхового житлового будинку, де використовувалися енергоефективні технології та параметричний дизайн складних архітектурних форм. А в машині переставала розрізняти праве й ліве, плутала педалі з важелями й навіть через тиждень практики раз у раз тиснула на газ, не ввімкнувши передачу. Якщо ж про передачу вдавалося згадати, автомобіль однаково залишався на місці. Про ручне гальмо вона забувала напевно.

Інструктор здивовано хитав головою, зітхав і єхидничав:

— Вероніко, скажіть-но, який знак залишився позаду? Недобре… Доведеться вам припаркуватися, вийти й подивитися. На знаки належить звертати увагу, шановна.

Останнє слово звучало відвертим глузуванням. Ніка зупиняла машину, відліплювала від керма спітнілі долоні й приречено пленталася розглядати пропущений знак.

— Ніко, кинь ти це діло, — вмовляли батьки, які переживали кожну невдачу разом із нею. — Навіщо так себе мучити? Ну не дається тобі водіння.

У відповідь вона лише вперто хитала головою й далі ламала свою невдалу долю. Теоретичний іспит склала з першої спроби, без зусиль. Натомість практичний перетворився на нерівний бій.

Перескладання йшли одне за одним. Інспектори, що змінювалися, вже зустрічали Вероніку Гончар як рідну, усміхалися їй і щиро вболівали за неї. Вона навіть червоніти від сорому перестала. Залишалося сподіватися, що велика подія все ж станеться раніше, ніж вона доживе до віку, у якому права, чого доброго, за законом уже не можна буде видавати.

І одне з перескладань раптом виявилося вдалим. Жодного разу Ніка не заглухла, на розмітку не наїхала, у потрібний ряд перебудувалася вправно. Навіть увімкнула правий поворот, хоч руку так і тягнуло ввімкнути лівий.

— Нікусю, вітаю! — Інспектор дорожньої поліції радів від душі; у широкій усмішці відчувалося чимале полегшення. — У нас у всіх сьогодні знаменний день.

Омріяний прямокутник пластику нарешті дістався їй. Вероніка трохи заспокоїлася, але зазнаватися не стала: до справжнього вміння водити їй було як до місяця пішки. Вчитися належало саме тепер.

— Тату, допоможеш мені? Хочу ж не лише права мати, а й водити як слід.

— Іще питаєш, донечко! — Володимир розплився в усмішці. — Сонечко, після моїх уроків ти так поїдеш, що нинішнім автошколам залишиться тільки бліднути від заздрощів.

Бліднути, однак, довелося учениці. Щойно Володимир сідав на пасажирське місце, як добрий, м’який, усміхнений батько ставав зовсім іншою людиною. Недосвідченість і нетямущість доньки змінювали його на очах. Через подібну науку проходило чимало автомобілісток-початківиць, які довірилися чоловікам, батькам, братам та іншим родичам-чоловікам.

Ніка через недосвідченість відпускала педаль газу, машина смикалася, а разом із нею здригався й Володимир. Він сердито сопів, бурчав, а тоді, розігрівшись разом із двигуном, уже на весь голос обурювався. Діставалося і Нічиній нетямущості, і всім жінкам, яким, за його словами, водіння взагалі не давалося.

— Ти куди її ведеш?! — волав він, щойно автомобіль трохи йшов убік. — Та що ж ти виробляєш! Коробку мені угробиш!

— Дякую, тату. Далі вже я сама, — ввічливо сказала перелякана, оглухла від крику донька й обережно зачинила автомобільні дверцята.

— І кому спало на думку дати тобі права! — долинуло їй услід.

Вона сиділа у своїй кімнаті й ображено сопіла, коли у дверях несміливо з’явилася батькова голова. Володимир глянув на неї, немов просив дозволу, увійшов і сів поруч. Обійняв за плечі.

— Нікусю, сонечко, не сердься на старого дурня. Сам не збагну, що на мене найшло, — пробурмотів він. — Слухай, придумав. Дам-но я тобі машину. У гаражі одна стоїть, старенька, зате легка в керуванні, жвава — вважай, на місці розвертається. Завтра прижену, їздитимеш не поспішаючи, вправлятимешся скільки треба. Підійде? Чи хочеш ще раз зі мною спробувати? Обіцяю тобі, я…

— Ні, татусю, дякую! — Ніка здригнулася, а тоді всміхнулася. — А от із машиною ти гарно придумав. Краще я сама, спокійно.

Наступного дня їй урочисто вручили спершу ключі, а потім автомобіль. Іномарка була заслужена, але бадьора. Ніці навіть примарилося, ніби та підморгує фарою й беззвучно підбадьорює: «Не бійся. Ми з тобою впораємося»…