За місяць до весілля Ніка підслухала батька й нареченого в майстерні, але не дала їм договорити

Рано-вранці, у прохолоді, поки вулиці ще були порожні, автоледі-початківиця виїхала за місто. На старому занедбаному автодромі вона провела весь вихідний. Терпляче відпрацьовувала рушання з місця, зупинку точно перед позначеною лінією, правий і лівий поворот із правильним сигналом. І нарешті впіймала за хвіст вислизну впевненість: вийде в неї, неодмінно!

Тепер залишалося зробити те саме на міських вулицях. Отоді всі дізнаються, хто така Вероніка Гончар! Пожвавішала Ніка глянула на вечірнє сонце — воно й само наче втомилося за день — і всілася на своє цілком законне місце водійки. Зараз вона з шиком підкотить до під’їзду. Ще й посигналить, щоб декому, хто не надто вірив у її здібності, стало соромно.

Вона радісно хмикнула, повернула ключ і здивовано нахилила голову. Звичного бурчання не пролунало: машина видала кілька глухих дивних звуків і замовкла. Ніка спробувала знову, потім іще. Її губи заворушилися, наче й так можна було допомогти автомобілю отямитися. У відповідь — тиша.

— От і влипла, — підсумувала вона, дивлячись на згаслий телефон: заряд геть скінчився.

Страх поки був не надто сильним, але вже відчутним; він немов повз по щоці, лоскочучи й поколюючи. Татові вона навіть не сказала, куди збирається. Може, він стривожиться, почне міркувати й здогадається, де шукати непутящу доньку, яка вирішила побути незалежною автоледі. Але й на таку здогадку потрібен час.

А вона сиділа посеред величезного автодрому, крізь старе покриття якого пробилися трава й маленькі деревця. З кожною хвилиною місце здавалося дедалі глухішим і занедбанішим. У густих літніх сутінках непомітні вдень речі росли й ставали загрозливими. По краях майданчика височіли темні дерева, а тіні від них повзли до машини, наче живі.

У руїнах цегляної споруди щось шаруділо й рухалося. Іржава естакада посеред автодрому тепер нагадувала звіра, що причаївся. З її живою уявою недовго було відчути себе посеред світу після катастрофи. Велике місто було зовсім поряд, траса — за кілька кілометрів, але ані міського гулу, ані шуму дороги чомусь не долинало.

Годі вигадувати жахіття. Треба замкнути машину й іти до дороги. Ніка взялася здійснювати власний сміливий задум і встигла відійти добрих 50 кроків.

За кілька хвилин вона вже метнулася назад. Забилася в салон, заблокувала двері, зіщулилася в клубочок і слухала важкий, збивчастий стукіт свого серця. Вистачило кількох тіней, що майнули в кущах: їй здалося, ніби вони тільки на неї й чекали.

Господи, що ж тепер робити? Як страшно… От і навчилася їздити. Схоже, скористатися цим умінням більше не доведеться.

Вона не знала, скільки часу просиділа так, заплющивши очі й не сміючи підвести голову. Усе чекала: ось зараз постукають у скло просто над нею, а потім туди зазирне хтось жахливий.

І постукали.

Не так голосно, як їй ввижалося, навіть делікатно. Зате наполегливо. Стук повторювався, і Ніка все-таки змусила себе поглянути вгору. За вікном справді було людське обличчя. Вона примружилася: ні перекошеної гримаси, ні вищиреного рота, ні витріщених очей. Звичайне обличчя, мабуть, навіть симпатичне. Незнайомець усміхався — спокійно, доброзичливо.

Перевівши подих, Ніка прочинила вікно.

— Ви там гаразд? А то я вже хвилюватися почав, усяке буває. Чого сидимо? Відпочиваєте чи як?

— Радше «чи як», — випалила вона. — Не можу звідси поїхати. Машина не заводиться, щось зламалося, мабуть.

— Тоді відкривайте капот. Якщо, звісно, ви не збиралися тут до ранку залишатися, — весело запропонував незнайомець.

— Та ні, зовсім не збиралася, — пробурмотіла Ніка.

Після пережитого страху почуття гумору, схоже, їй відмовило. Зате в незнайомця з ним усе було чудово. Він схилився над капотом:

— От уже не чекав у такій глушині зустріти таке диво! А ім’я у дива є?

— Ой, модель я точно не пригадаю. Іномарка… — розгубилася вона.

Стара машина, місцями вкрита рудою іржею, аж ніяк не тягнула, на Нічину думку, на диво.

— Взагалі-то я мав на увазі господиню, а не автомобіль.

Він поглянув на неї поверх машини, збентежено всміхнувся й знову зник у її нутрощах. Звідти невдовзі почулося:

— Неймовірно, нічого подібного ще не зустрічав! От би з’ясувати, скільки їй років.

— 22, — чомусь радісно повідомила Ніка.

Такий неприховано лицемірний комплімент ще треба було перетравити. Хлопець явно перестарався зі своїми захватами. Але тут над капотом знову з’явилося його здивоване обличчя…