Жінка у візку прийшла до знахарки, але огляд її ніг завершився попередженням

За діжками, у глибині льоху, на нижній полиці лишалися п’ять голівок її останньої варки. Оксана Степанівна вважала їх мотлохом і туди не зазирала. Того літа Ірина ще ходила. Три голівки вона прибрала визрівати, дві поклала поруч без жодного розрахунку — «під настрій», як казала бабуся. Тепер усім п’ятьом виповнилося три роки. Ці голівки лежали там із таврами, втиснутими в скоринку ще її рукою.

— Сир? — перепитала Світлана.

— Трирічний. Такого більше в долині немає: ніхто не чекає три роки, усім виторг потрібен зараз.

Ірина пояснила, як зрізати скибку, щоб було видно білі кристалики, що з’являються лише у витриманому сирі. Тавро з датою теж неодмінно мало потрапити на фотографію.

— І набери Миколу, кухаря. Він купував у мене раніше. Номер знайдеш наприкінці журналу, на останній сторінці.

Наступного дня Микола зателефонував сам. Він відразу заговорив діловито — так говорили люди, які не хотіли переплачувати.

— Здрастуй, Ірино. Добре, що жива-здорова. Подивився фотографії, сир гідний. Тільки влітку його в усіх повно, постачальники до мене в чергу стали. За всі п’ять дам двадцять.

— За двадцять не продам.

— Іро, а куди ще його прилаштуєш? Три роки пролежав, мабуть, висох.

— Не висох. Це трирічний, з верхнього лугу, з дзвіночка. Ти такий лише раз їв — у мене. Зараз ані в сусідньому місті, ані в обласному центрі не дістанеш. Напишеш у меню про три роки витримки й однією голівкою половину своєї плати повернеш.

Микола помовчав.

— Тоді тридцять п’ять за всі п’ять.

— Забираєш сам. Завтра, о восьмій ранку, біля мосту. До будинку не під’їжджай.

— А навіщо до мосту?

— Бо п’ятдесят, — сказала Ірина.

Уночі Світлана винесла сир у двох мішках, поки Ірина лежала й дослухалася до власного серцебиття. Вранці Микола приїхав до мосту й забрав усі п’ять голівок. Світлана повернулася з грошима й половиною однієї голівки: Микола відрізав її для господині.

— Їй віддайте. Нехай сама спробує, що вийшло, — сказав він.

Янтарно-жовтий ламкий сир хруснув на язиці крихітними кристаликами. Саме такий Ірина все життя хотіла зварити. З’ївши невеликий шматочок, вона залишила решту Максиму, а 50 000 загорнула в ганчірку й сховала під матрац.

Для від’їзду обрали четвер. Віктор з Оксаною Степанівною збиралися до районного центру: банк, нотаріус, купівля комбікорму — справи на цілий день. Обговорювали при Ірині, як уже давно обговорювали все. Візок перестали вважати людиною, при якій слід говорити тихіше. Максима вранці відвозили до тітки в село за річкою. В Ірини лишалося приблизно сім годин.

— Богдан відвезе на позашляховику, — сказала Світлана. — Йому все одно до міста по запчастину. Тільки ти розумієш, Іро: зворотної дороги вже не буде?

— Так.

— Якщо не вийде, тебе повернуть сюди. І тоді вже з ліжка не випустять.

— Розумію. — За вікном була яблуня, під якою Ірина просиділа три роки. — Світлано, тут я все одно помру. Тільки трохи пізніше.

У четвер Ірина прокинулася вдосвіта. О 7 ранку, лежачи в ліжку, почула грюкання автомобільних дверцят, крик свекрухи про сумку; невдовзі мотор стих на підйомі за селом. Тоді вона встала.

До клейончастої сумки лягли журнал, Максимів телефон, паспорт і лікарняні виписки з тумбочки, гроші в ганчірці. Дійшовши до сараю, Ірина підняла кришку бабусиної скрині й дістала з дна вафельний рушник. У ньому лежала темна коса, стягнута посередині аптечною гумкою. Дивлячись на неї, Ірина наче тримала в руках когось, хто весь цей час чекав на неї в темряві.

О пів на восьму Богдан під’їхав позашляховиком до прогону. Мовчки допоміг їй сісти; майже всю дорогу теж мовчав. Лише на перевалі спитав, чи не мерзне вона, й накрив її коліна своєю курткою.

За чотири з гаком години дороги Ірина не могла відірвати погляду від вікна. Три роки вона не бачила долини. Унизу вирувала каламутно-бірюзова річка, вздовж берегів з’явилися незнайомі турбази. При дорозі торгували медом, зазивали на оздоровчі процедури. Над усім височіли спокійні велетенські гори.

У далекому місті Богдан довіз її до лікарні, потім допоміг дістатися до дверей. Ірина повільно човгала, однією рукою вчепившись у його лікоть, другою — в палицю, знайдену Світланою в сараї. Але йшла сама. Здавалося, перехожі мали бачити це диво; вони нічого не помічали й проходили повз…