Жінка у візку прийшла до знахарки, але огляд її ніг завершився попередженням

Наступний договір датувався роком після того, як вона опинилася у візку. Позичальницею значилася вона, метою був розвиток господарства, сума — 2 800 000. Підпис також належав їй. Бабуся навчила цього завитка, Ірина впізнала його відразу. Але літери хилилися, остання петля з'їхала вбік і вниз, наче тому, хто писав, підсунули аркуш і притримували його під лікоть. Від самого підписання в пам'яті лишився тільки кактус у чайній чашці.

Під кредитом виявилася застава. Банк отримав у забезпечення бабусин будинок із синіми лиштвами на Садовій вулиці й усю ділянку разом зі схилом, де прадід облаштував льох. Заплющивши очі, Ірина деякий час сиділа нерухомо.

Банківські листи змінювали тон від увічливого до жорсткого: платежі прострочено, необхідно достроково повернути всю суму, інакше стягнення буде звернено на заставлене майно.

Від наступного аркуша пересохло в роті. Попередній договір продажу: від імені Ірини діяв представник, покупцем був Павло Козак. Ділянка на Садовій вулиці належала до земель населених пунктів. Завдаток уже отримано; якщо основний договір не укладуть з вини продавця, повертати доведеться вдвічі більше. Гроші внесли в травні — три місяці тому.

Останній документ був надрукований на добротному папері, з полями, як заведено в конторах. Оксана Степанівна просила визнати Ірину недієздатною. Акуратні рядки повідомляли, що та тяжко хвора, не підводиться, не доглядає за собою, не розуміє власних дій, плутає дати, не здатна розпоряджатися майном і потребує опіки. До заяви додали довідку з фельдшерського пункту, характеристику й копію виписки з поліневропатією.

Унизу олівцева приписка повідомляла: засідання призначено на 30 вересня, суддю вже визначено, а клопотання про експертизу вдома слід подати завчасно.

Зробивши останній знімок, Ірина вимкнула телефон. У темряві все стало видно цілком, наче долину з перевалу. Спершу її поставили на чолі господарства й отримали гроші на її ім’я. Потім взяли ще — вже під заставу того, що лишилося їй від бабусі. Платежі припинили. Землю збиралися продати під турбазу, але розпорядитися нею міг лише власник. А власниця сиділа у візку й будь-якої миті могла отямитися, почати читати папери та ставити запитання.

А визнають її недієздатною — опікун зможе попросити дозволу на продаж, звісно ж, заради інтересів підопічної, заради погашення її боргів. Ірина не сумнівалася, кого суд призначив би опікуном.

Одного вона не могла зрозуміти: що зроблять із нею, коли землю буде продано й борги закрито, а опікун, як і раніше, залишиться опікуном? Подивившись на темне вікно, вона вперше за ці тижні подумала про смерть як про щось уже вирішене й призначене, наче засідання 30 вересня.

У неділю Світлана Бондар принесла свіжий хліб і цибулю зі свого городу. Вона працювала на пошті в районному центрі, жила через три будинки й ніколи не переказувала чужих розмов — за це в селі її вважали нудною. Сівши біля візка, Світлана заговорила про племінницю, яка вступила до коледжу в далекому місті.

— Світлано, прикрий двері, будь ласка, протягає. І сядь поруч.

Сусідка подивилася на Ірину й виконала прохання. Ірина розповіла про слова Надії Федорівни, про краплі, яких більше не ковтала, і про два тижні минулого травня, коли без них зуміла підвестися. Потім заговорила про коробку з-під печива у льосі, про записи Оксани Степанівни й про суд, призначений на 30 вересня. Світлана жодного разу не перебила; її обличчя ставало нерухомим. Коли Ірина договорила, у кімнаті запала тиша.

— Не віриш мені? — спитала Ірина.

Світлана підвелася, прочинила двері, зазирнула до сіней і знову їх зачинила. Повернувшись, присіла навпочіпки перед візком.

— Минулого травня я бачила тебе біля вікна. Ти стояла.

— Ти бачила? — Ірина здригнулася.

— Прийшла з хлібом, а ти стоїш і дивишся на гору. Хотіла гукнути, та побоялася налякати й пішла. Потім твої повернулися, ти знов у візку. Вирішила, що мені примарилося. Цілий рік себе картала: чому тоді не спитала? — Вона обхопила Іринині руки своїми. — Чим допомогти?

Почали з грошей. Пенсію по інвалідності Ірині призначили на другому році хвороби, але картку тримала свекруха. Раз на місяць Оксана Степанівна вголос перелічувала витрати: підгузки, ліки, електрика, їжа. У самої Ірини не було ані копійки.

— У мене є вісім тисяч до зарплати, — запропонувала Світлана.

— Не візьму.

— Іро…

— Ні, і вмовляти не треба. У тебе Зоя в коледжі. — Ірина помовчала. — У мене є сир…