Жінка у візку прийшла до знахарки, але огляд її ніг завершився попередженням

Олівець Марини постукав по клейончастій обкладинці.

— Щоденником. Ви самі писали про туман у голові, про папери, яких не пам’ятали. Медичними документами. Можливо, косою. Якщо аналіз покаже, що саме в ті місяці ви отримували засіб для знерухомлення тварин, суд навряд чи вважатиме, що ви уважно читали кредитний договір.

— Скільки часу в нас є?

— Рік відтоді, як стало відомо про те, що трапилося. Ви дізналися в серпні. Строк є, але зволікати не можна: ділянку продають. — Вона взяла чистий аркуш. — Сьогодні готуємо три звернення. Перше — до поліції. Друге ви власноруч надішлете до міністерства, яке видало грант. Повідомте, що три роки не керуєте господарством, гроші витрачали без вашого відома, попросіть провести перевірку. Перевірятимуть і вас, приємного мало. Але якщо першою звернетеся ви, залишитеся заявницею. Якщо першими звернуться вони — обвинуваченою.

— А третє?

— Просимо суд заборонити будь-які дії з ділянкою до закінчення спору. Треба унеможливити продаж. Інакше решта зусиль нічого не дадуть.

До вечора Марина диктувала заяви, а Ірина записувала від руки. Наприкінці від утоми літери почали сповзати, як у кредитному договорі.

Справу передали слідчій Олені, жінці років сорока, з прямою спиною. Підписуючи протокол, вона повернула руку, і Ірина помітила годинник: циферблат був повернутий до внутрішнього боку зап’ястя. Олена, як і Марина, мовчки вислухала її до кінця.

— Хто знає про ваш від’їзд і про те, де ви перебуваєте?

— Сусідка та її брат. Більше ніхто.

— Передайте мені телефон сина. І поки що не телефонуйте з нього.

— Там мої фотографії.

— При вас скопіюю і поверну. — Олена подивилася на Ірину. — Вам треба розуміти: якщо те, що ви розповіли, правда, сьогодні до вечора ті, хто три роки робив це з вами, виявлять вашу відсутність. Попереду в них ціла ніч. Як вони вчинять?

Ірина задумалася.

— Позбудуться коробки.

— Тому завтра зранку їдемо проводити обшук. З понятими.

У кімнатці сестри Богдана на стіні висів килим. Тут, у селищі біля тракту, Ірина провела ніч, так і не заснувши: перед очима стояв бабусин льох із лампочкою під склепінням, а потім уявлялося, як бляшана коробка з-під печива летить у річку.

Телефон Максима залишився у слідчої. Близько півночі господиня постукала: їй телефонували, просили покликати Ірину. У слухавці пролунав голос Віктора.

— Іро, Іро, куди ти поділася? — У його голосі чувся переляк, а не злість.

— Я в людей.

— Іро, ну що ти накоїла? Мати злягла, серце прихопило. Ти як поїхала? Ногами?

Він довго мовчав. Коли заговорив знову, голос сів, став іншим.

— Іро, повертайся. Домовимося, все владнаємо по-доброму. Ти чуєш? Я тобі поясню, ти ж не розумієш.

— Вікторе, ти мені три роки вечорами чашку подавав.

— Я не знав! — Від крику у неї задзвеніло у вусі. — Не знав я, Іро. Вважав, що то ліки. Мати так сказала. Вона фельдшерка, звідки мені…

Тут він урвався на пів слові — ніби сам почув, як це звучить.

— Максима залиште в спокої, — сказала Ірина. — Робіть що завгодно, тільки його не чіпайте. Чуєш?

Вона закінчила розмову.

Вранці в село в’їхали дві машини. За розпорядженням Олени Ірина залишилася позаду в салоні. Крізь вітрове скло їй була видна стежка, що перетинала два городи. Нею йшли слідча та дільничний Андрій Лісовський; його блокнот на пружині стягувала гумка, вирізана з велосипедної камери. За ними рухалися двоє понятих — учитель праці й сусідка з нижньої вулиці.

Оксана Степанівна з’явилася на ґанку в колишньому халаті й пішла слідом. Заговорила ще здалеку, голосно, на всю вулицю: хай сусіди чують, яка в неї хвора невістка, що буває з людьми від довгого лежання. Ось цими руками вона три роки годувала її з ложки, а у відповідь — жодної вдячності.

Люди спустилися за схил. Ірина лічила про себе, сидячи в машині; хвилини тяглися під безперервний гавкіт домашнього собаки. Лише через 40 хвилин нагорі з’явився дільничний і подав знак водієві. Ірину провели до льоху.

При світлі лампочки вона побачила на нижній полиці розстелений папір, а на ньому — відкриту коробку. Три темні бульбашки й маленький, на чверть аркуша, зшитий ниткою зошит залишалися всередині. Оксана Степанівна випросталася біля кадовбів. Віктор стояв біля входу, тут само були поняті…