Жінка у візку прийшла до знахарки, але огляд її ніг завершився попередженням

— Це для ветеринарії, — спокійно сказала свекруха, звертаючись до Олени й не дивлячись на Ірину. — Я фельдшеркою двадцять два роки пропрацювала. Маю і голки, і шприци, і препарати. Оленеві ріг спиляти — спробуйте без цього його втримати. А до льоху поставила, щоб не зіпсувалося. Який тут закон порушено?

— Це ми з’ясуємо, — відповіла Олена, продовжуючи опис.

— Зошит теж мій. Господарство записую.

— Господарство? «Млява», «ходить попід стіною», «впала на ґанку». Ви тут оленя описували?

Відповіді не було. Натомість Оксана Степанівна повернулася до невістки й припустилася єдиної за весь ранок справжньої помилки. Її чули дільничний, поняті та чоловіки, що товпилися нагорі біля входу.

— Ти сюди як потрапила? Ти ж ходити не можеш! Четверо чоловіків тебе заносять, вже мені це знати. Виходить, три роки обманювала?

Ніхто не заговорив. Учитель праці кашлянув. Сусідка неквапно повернула голову до свекрухи й подивилася тим сільським поглядом, якого досить один раз, щоб потім пам’ятати 20 років. Усі щойно бачили: Ірина спустилася сама, спираючись на палицю. Повільно, але на своїх ногах. Олена та Андрій Лісовський вилучили коробку з бульбашками й зошитом.

Наступні три тижні злилися для Ірини в одне довге безсоння. Вона залишалася в селищі біля тракту, їздила на процедури, наново вчилася ходити: лікар ставив її між брусами й уголос вів рахунок. Уночі від болю вона гризла подушку. Після трирічного сну м’язи прокидалися злими.

Щодня вона думала про Максима, який залишився в селі. Забрати його не було куди й не було за що: ні власного житла, ні роботи. За документами Ірина й далі вважалася лежачою інвалідкою, а судові ще належало розглянути заяву про її недієздатність.

Першого удару завдала Оксана Степанівна, точно вибравши місце. Через тиждень після обшуку до служби опіки надійшла заява: «Мати пішла з дому, залишивши дитину. Поводиться неадекватно, обмовляє родичів. За станом здоров’я доглядати за хлопчиком не може». Комісія мала зібратися в районному центрі 21 вересня.

Ірина приїхала на пів години раніше. У коридорі адміністрації було незручно сидіти; палицю вона притулила до коліна. Білу кофту їй дала сестра Богдана. За дверима чувся голос Оксани Степанівни — теплий, утомлений, з надломом саме там, де треба.

Свекруха перелічувала свої клопоти за три роки: мила, перевертала, годувала з ложки. Потім розповідала, як невістка озлобилася, стала підозріливою, наслухалася жінки з лісової хати, що людям голови морочить, і тепер невідомо в чому звинувачує рідних. Хлопчик поруч із матір’ю нервується, ночами погано спить.

— Я на неї не серджуся, ви зрозумійте, — долинало з кабінету. — Вона хвора. Не підводиться ж. Без нас їй і до ґанку не дійти.

— Впустіть мене, — сказала Ірина.

Двері прочинила працівниця служби опіки.

— Будь ласка, зачекайте, поки вас покличуть.

— Впустіть. Там про мене йдеться. Нехай подивляться, про кого говорять.

Вона увійшла. До столу було близько 12 кроків, і на них пішло багато часу. Палиця відстукувала по лінолеуму. Ліву ногу відносило вбік; поставити її вдавалося лише з зусиллям, наче важку валізу. У кабінеті мовчали. Діставшись стільця, Ірина вхопилася за спинку, але сідати не стала.

— Добрий день. Я Ірина, мати Максима. Ви щойно чули, нібито я не можу підвестися й дійти навіть до ґанку. Сьогодні я приїхала сюди із селища біля тракту.

Оксана Степанівна трималася прямо й дивилася в стіну.

— Сина я не кидала, — продовжила Ірина. — Я пішла, бо три роки отримувала препарат, від якого перестали діяти ноги. Триває перевірка, забігати наперед слідства я не буду. Лише прошу: не ухвалюйте рішення сьогодні. Дочекайтеся висновку.

Повна голова зі шпилькою-бабкою подивилася поверх окулярів.

— А зараз ви можете самі піклуватися про дитину?

— Поки що ні. Мені ще треба навчитися ходити. Жити ніде, мій будинок у заставі в банку. Я не брехатиму, щоб сьогодні забрати сина, а завтра з ним не впоратися. Прошу не забороняти нам бачитися. Поки я жива й розумію, що роблю, не вирішуйте за мене.

Розгляд відклали на місяць. Експертиза була готова раніше.

Косу досліджували в науковому містечку: розділили від кореня до кінців і перевірили кожен відрізок окремо. Олена читала результати Ірині у себе в кабінеті, стежачи за рядками ручкою. Циферблат її годинника, як і раніше, був повернутий до внутрішнього боку зап’ястя…