Жінка у візку прийшла до знахарки, але огляд її ніг завершився попередженням

Речовину виявили майже по всій довжині. Перші сліди належали до початку осені три роки тому, далі вона була присутня місяць за місяцем у різній кількості. Чистою виявилася лише коротка ділянка, що припала на минулий травень. Відразу за нею препарат знову виявили, причому його було більше, ніж раніше.

— Ось та перерва, — сказала Олена. — Поїздка до обласного центру.

Ірина дивилася на аркуш. Її життя вмістилося тут, відміряне сантиметрами.

— Але є ще щось?

— Є. У двох із трьох бульбашок виявилася та сама речовина. Підняли й записи господарства за перевалом. Якщо як слід пошукати, у будь-якому господарстві щось знайдеться: препарат списували на тварин, яких у зазначені дні не обробляли.

Ветеринар Олег Романович пропрацював там усе життя. Спершу він довго пояснював, наскільки по-різному можна вести папери, потім перестав обходити головне.

— Оксана Степанівна брала. І раніше, і після звільнення заходила по нього. Хто б їй відмовив? Своєю людиною була.

Віктор зізнався на третьому допиті. Ірина там не була присутня; згодом їй дали прочитати свідчення. Вона читала й ніби чула знайомий домашній голос: «Іро, ну не мороч голову».

З’ясувалося, що спочатку був сором, а не злість. Навесні надійшов грант. На частину грошей купили ванну й обладнання, решту Віктор відвіз до обласного центру людині, яку порадив знайомий з оленярського господарства. Обіцяли за рік подвоїти вкладення; справа вважалася надійною, у неї вкладали гроші поважні люди. Дружині він хотів покласти на стіл уже готове, тому й змовчав.

Восени та людина перестала відповідати на дзвінки, а взимку потрібно було звітувати за грант. Ірина вперше сама взялася за документи. Суми не сходилися, і вона збиралася їхати до міністерства в далекому місті, з’ясовувати, що з рахунками.

У свідченнях Віктора було: «Вона б неодмінно поїхала. Характер у неї такий — дісталася б і розібралася. Тоді мати сказала: „Треба їй заспокійливого. Від нервів лізе куди не слід. Тиждень поп’є, відпустить“. Увесь тиждень вона була тиха, багато спала, не заперечувала. Підписувала, навіть не читаючи».

Кредит на 2 800 000 Віктор оформив на її ім’я, коли вона вже давно пила краплі й не розуміла, що підписує. Цими грошима закрив нестачу за грантом, щоб пройти перевірку; будинок довелося закласти, інакше потрібної суми не давали. Потім від дружини приховували кредит, згодом — прострочені платежі. Вона вже не вставала, і вирішувати, здавалося, не було чого: усе вирішувалося само собою.

«Я просив припинити, — казав Віктор. — Казав їй: „Мамо, годі, вона вже ходити не може“. А мати відповіла: „Тепер пізно. Перестанемо — через місяць підведеться і все згадає“».

Олена запитала його, чи знав він, чим саме поїть дружину. Довге мовчання завершилося відповіддю людини, яка все життя звикла відвертатися від небажаного: «Я не питав».

На засідання 30 вересня Ірина прийшла сама, з палицею, у тій самій білій кофті. Поруч вмостилася Марина, розклала олівці. Оксана Степанівна надіслала прохання перенести слухання через хворобу, сама не з’явилася.

За 20 хвилин суддя тихим голосом устигла запитати нинішню дату, пору року, скільки залишиться, якщо від сорока відняти сім. Питала про сина, про те, де живе Ірина, як вона розпорядиться грошима, якщо їх отримає. Ірина відповідала.

— Ви розумієте, якого рішення щодо вас домагаються? — запитала тоді суддя.

— Так. Хочуть, щоб замість мене все могли вирішувати інші люди.

Призначену амбулаторну експертизу Ірина пройшла через три тижні в далекому місті. Три години бесід, завдань, таблиць і картинок завершилися коротким висновком: психічного розладу, через який вона не могла б розуміти свої дії, не виявлено. Суд відмовив у задоволенні заяви.

На ґанку Ірина опустилася на сходинку. Ноги відмовилися тримати не від слабкості: усе разом відпустило. Марина присіла біля неї.

— Тепер черга найнеприємнішого. Банку.

Для банку ця історія зводилася до виданих грошей, які належало повернути. Лиходієм він не був, але сімейні обставини, хто кого і чим напував, його не цікавили.

Марина подала позов про скасування кредитного договору та застави: підписуючи їх, Ірина не могла розуміти своїх дій. Відповідачем став банк, третіми особами — Віктор, Оксана Степанівна та Павло Козак. Покупець на той час уже вимагав подвійний завдаток.

— Павло вам не ворог, — пояснила Марина. — Він купував ділянку, не знаючи всієї історії. Але вимагатиме повернення завдатку, і закон на його боці. Це теж стане вашим боргом. Треба бути до цього готовою…