Жінка у візку прийшла до знахарки, але огляд її ніг завершився попередженням

До першого слухання в листопаді зібрали результати дослідження волосся й бульбашок, облікові записи господарства за перевалом, зізнання Віктора, журнал у клейончастій обкладинці та три лікарняні виписки. Банківське відео за минулі три роки не збереглося. Зате залишилася внутрішня записка працівниці — тієї, у якої кактус ріс у чайній чашці.

Вона записала: «Документи клієнтка підписувала при родичах. Була загальмована, відповідала односкладово. Про це повідомлено керівникові. Керівник відповів: „Раз підписує, значить, підписує“».

Молодий представник банку в костюмі перекладав папери все засідання.

— Банк діяв добросовісно, — заявив він.

— Ми цього не оспорюємо, — відповіла Марина. — Ми не звинувачуємо банк, а кажемо, що правочин не відбувся. У такому стані людина не здатна ані погодитися, ані відмовитися. Чому банк цього не помітив — питання до автора слів: «Раз підписує, значить, підписує».

Розгляд тривав до лютого. Рішення ухвалили наприкінці місяця, коли завірюха в долині затримала автобус із районного центру: він добирався чотири години. І кредит, і заставу суд визнав недійсними.

Пізніше, на кухні, Марина кресліла олівцем квадрати на звороті старої квитанції та пояснювала:

— Тепер обидві сторони повертають одержане. Відсотків і штрафів банк із вас більше вимагати не може. Будинок звільняється від застави, він ваш, продати його за цей борг не можна. Але те, що справді надійшло на рахунок господарства, доведеться повернути — уже як чужі гроші, одержані без підстави.

— Отже, борг усе-таки залишається?

— Залишається, тільки значно менший за колишню суму з відсотками та штрафами за три роки. І відповідатимете не ви одна. Суд визначив, хто розпоряджався грошима, з них також стягнуть.

Ірині довелося повернути Павлові Козаку завдаток у подвійному розмірі, як вимагав договір. У березні він один раз приїхав до села. З вікна Ірина бачила білу машину біля бабусиної садиби й чоловіка в добрій куртці: він походжав уздовж паркану, розглядаючи схил. Потім постукав.

— Я нічого про це не знав, — сказав він із порога. — Вірити мені чи ні — ваша справа. Мені пояснили: жінка хвора, на лікування потрібні гроші, продажем займається мати чоловіка.

— Я вам вірю.

— А ділянку все-таки не збираєтеся продавати? Я не підганяю, але з такими боргами вам…

— Не збираюся.

Павло подивився на Ірину, на її палицю, тоді на схил за городом.

— А дарма. Звідси річку видно, брід за трьомастами метрами. Тут золоте місце.

— Тут льох, — сказала Ірина.

Влітку кримінальну справу передали до суду. Оксану Степанівну звинувачували в умисному заподіянні тяжкої шкоди здоров’ю — тривалому, з особливою жорстокістю та способом, небезпечним для життя. До цього додалося шахрайство з кредитом, узятим на ім’я людини, яка не розуміла, що підписує.

Віктор відповідав за співучасть. Відмінність полягала в тому, що він сам прийшов зі зізнанням і розповів усе, зокрема невідоме слідству — те, про що воно, ймовірно, так і не дізналося б.

Вирок оголошували в серпні. Рівно рік минув від того дня, коли на подвір’ї над флоксами гули джмелі. Оксана Степанівна вину заперечувала. Стояла рівно, казала, що все життя лікувала людей і худобу, невістка тяжко хворіла, а малі дози препарату давали, щоб зняти тривогу. Ніхто не бажав їй зла, хотіли лише домашнього спокою.

— Спокій у нас удома був. Усі три роки.

З другої лави Ірина дивилася їй у спину. Вона чекала ненависті, тріумфу чи бодай задоволення, але відчувала порожнечу й трохи жалю — до себе двадцятирічної, яка боялася свекрухи та намагалася їй сподобатися.

Оксані Степанівні призначили шість років колонії загального режиму. Віктор отримав три роки умовно: врахували явку з повинною, допомогу слідству та дитину на утриманні.

Коли їх виводили, Віктор озирнувся. Ірина витримала його погляд. Десять років він клав їй руку на плече; три роки з цих десяти приносив чашку. За всі три роки він жодного разу не спитав матір: «А що це таке?» Не питати йому було легше.

Розлучення минуло швидко, без суперечок: ділити виявилося нічого. Восени опіка вирішила, що Максим залишиться з матір’ю. На той час Ірина винайняла кімнату в районному центрі й влаштувалася шкільною прибиральницею — іншої роботи не знайшлося. Із січня вона стала кухаркою в їдальні.

Комісія приїжджала оглянути житло й поговорити з хлопчиком…