Жінка у візку прийшла до знахарки, але огляд її ніг завершився попередженням

— Я залишуся з мамою, — сказав Макс.

Його запитали, чи не страшно йому, що мати знову захворіє. Він подумав, перш ніж відповісти.

— Вона не хворіла. Їй давали.

Жінка з бабкою-брошкою після цих слів довго мовчала.

Ще місяць по тому Максим приніс матері аркуш зі старого зошита для малювання, складений учетверо. На ньому були будинок, яблуня з кривим стовбуром і сонце, вміщене в кутку. Біля ґанку — бабуся, осторонь — батько, посередині — хлопчик. А мати стояла. Той самий малюнок.

— Два роки його ховав, — сказав Макс. — Бабуся веліла більше так не малювати: тобі, мовляв, прикро буде. А я нічого переробляти не захотів.

У сільських оповідях її одужання вкладалося в кілька слів: підвелася й пішла. У самої Ірини на це пішло півтора року. Довга, одноманітна, важка робота — без тієї краси, якої їй надавали чужі розповіді.

Починала вона між брусами реабілітаційного відділення в далекому місті. За направленням її поклали туди на три тижні. Худорлявий інструктор із обгризеними нігтями ставив її між опорами й задавав ритм:

— Раз, два. Раз, два.

Перший тиждень закінчився вісьмома пройденими метрами. До кінця третього виходило вже 40 м, але двічі на цьому шляху доводилося зупинятися. Після виписки заняття продовжилися у винайнятій кімнаті, де їх ніхто не бачив.

До щиколоток Ірина прив’язувала мішечки з горохом; лежачи піднімала ноги й рахувала. Зі стільця вчилася вставати, не допомагаючи собі руками: спершу 15 разів, згодом — 30. Коридором ішла між стінами, ледь торкаючись пальцями шпалер. Потім відривала руку й змушувала себе зробити два кроки без опори.

З лівою ногою все давалося важче, ніж із правою. Так лишається й тепер: надвечір вона починає волочитися. Стомившись, Ірина бере палицю і, мабуть, уже ніколи зовсім із нею не розлучиться.

Пам’ять теж поверталася повільно. Майже рік після того серпня траплялося вийти до сіней і забути навіщо, щось розповісти, а потім повторити. Лікар пояснював, що так буває, що відновленню потрібен час. Вона дозволяла собі відновлюватися стільки, скільки було потрібно. На жалість до себе часу не лишалося.

Навесні почалося стягнення боргу. Суд поділив повернення безпідставно одержаних грошей, однак від самої цифри Ірининої частки хотілося лягти. Чекати вдома на судового виконавця вона не стала — пішла сама.

— Я платитиму. Тільки поясніть, як вносити щомісяця потроху, щоб і на сина залишалося.

За столом сиділа молода жінка; поруч із нею стояв портрет собаки. Вона розповіла, як подати заяву про розстрочення та зберегти прожитковий мінімум. Ці платежі тривають досі. Якщо ніщо не завадить, Ірині лишилося платити трохи більше двох років.

У травні вона відчинила льох. Спершу довелося зайнятися бабусиним будинком: від осені його сині лиштви ховалися за дошками. Ірина зняла дошки з вікон, вимила підлоги, розтопила піч. Потім три дні сиділа на ґанку — заходити до будинку було боляче.

Лише після цього спустилася вниз. Куплена на грант нержавіюча ванна нікуди не поділася: майно описали, але з господарства не забрали. Стелажі, поставлені Оксаною Степанівною, Ірина розібрала, дошки віднесла до сараю. Для ніші, де раніше зберігалася бляшана коробка, принесла з річки глину, набрала піску. Заклала отвір каменем і сама заштукатурила, працюючи навпочіпки, аж поки не звело спину.

Найтяжчою втратою виявилася закваска. Бабусину сироватку в родині зберігали ще з довоєнного часу: підгодовували, переливали, під час переїздів везли бідон на возі. Три роки господарювання Оксани Степанівни обірвали це. Сироватку перестали підтримувати — сухі пакетики купувати було простіше. Ірина сиділа сама в порожньому льосі й плакала за загиблою закваскою дужче, ніж плакала в суді, навіть коли слухала вирок.

Потім вона вирушила до села за річкою, до Тамари Василівни. Старій було вже під 90.

— Закваску шукаєш? Та в мене від Галини Ігорівни лишилася. Відлила вона мені в сімдесятих, уже й рік не скажу, коли моя корова хворіла. Відтоді й підтримую. Та кому вона тепер потрібна?

У червні на полицю лягла перша нова голівка. Закваску дала Тамара Василівна, а молоко в Ірини було власне: одну корову вона купила за гроші, позичені у Світлани. Цього разу сусідка не дозволила себе пересперечати.

Клеймо знайшлося в скрині. Липова дощечка потріскалася, але вціліла. Втиснувши дату закладки в іще м’яку скоринку, Ірина опустилася на підлогу біля полиці й, мабуть, пів години дивилася на сир…