Жінка у візку прийшла до знахарки, але огляд її ніг завершився попередженням

— Мене теж намалював? — запитала Ірина.

— Я всіх.

— І якою ти мене зобразив?

Максим якийсь час мовчав.

— Ти стоїш біля мене. Намалював тебе стоячи.

Сказав — і втік.

Віктор приходив із паперами так звично, ніби приносив черговий рахунок за електрику. Увійде, покладе теку на низенький столик:

— Підпиши тут. Знову по господарству.

— Що саме?

— Звіти. Ти ж голова.

Аркушів бувало два, бувало десять. Ірина намагалася читати, та літери розпливалися. Після настоянки голову наче заповнювали сухою травою: болю не було, тільки шелест і порожнеча. Вона бралася за ручку, і підпис виникав наче сам собою. Гарно виведений, із завитком — так навчила бабуся.

— Ще тут розпишися, де галочки.

— Вікторе, я нічого не розумію.

— Іро, не мороч мені голову. Мені до третьої в район треба.

Раз чи два на рік її відвозили до районного центру. Віктор підхоплював під коліна, свекруха підтримувала спину — так садовили в машину, так виймали біля банку або нотаріальної контори. Потім візок котили пандусом. Від поїздок у пам'яті лишалися уривки, як зі сну: білий кабінет; кактус, посаджений у чайну чашку, на столі банківської працівниці; рівне, наче молитва, читання незнайомого голосу. Власна рука з ручкою. І Оксана Степанівна поруч:

— Вона згодна, підтверджує. Стомилася в дорозі, та й годі.

Ще запам'яталося відображення в ліфті. Сіре обличчя, запалі очі, рідке потьмяніле волосся, стягнуте в тонкий хвостик.

Воно почало випадати на другий рік. Ірина збирала його з подушки жменями, знаходила в гребінці, на плечі, навіть у тарілці. Від коси, якою вона пишалася ще дівчиною, лишився мишачий хвостик.

— Давай зріжемо, чого мучитися, — запропонувала свекруха. — Під каре підстрижемо, потім густіше відросте.

На веранді постелили газету. Оксана Степанівна сама взялася за кухонні ножиці, а після стрижки волосся змели в совок.

Уночі, дочекавшись, коли всі заснуть, Ірина доїхала до веранди й дістала зі сміттєвого відра зім'яту косу. Посередині її перехоплювала аптечна гумка. Ірина вимила волосся в тазику, висушила, загорнула у старий вафельний рушник. Лишалося сховати згорток, і підхоже місце було лише одне.

Вона дісталася до сараю. Там стояла бабусина скриня, привезена з дому із синіми наличниками. Під ганчір'я, на саме дно, Ірина й поклала косу. Жодних підозр у неї тоді не було. Вона зберегла волосся, бо воно було її.

Надвечір дім наче чекав грози. Оксана Степанівна з незвичним грюкотом переставляла посуд і сварила себе вголос — досить голосно, щоб ніхто не пропустив ані слова.

— Сама дурепа, нащо впустила на подвір'я! Ходять, нашіптують, руками водять. Налякає людину, а потім із торбою збирає. За це ж несуть їй і мед, і м'ясо. Чого з неї питати, зовсім стара.

Віктор мовчки їв, схилившись над тарілкою. Світлий, ширококостий, із обпаленою сонцем шиєю, у свої тридцять шість він залишався красивим. Колись, у дев'ятнадцять, Ірина нікого в долині не вважала за красивішого від нього. Тепер риси наче втратили колишню чіткість: так вицвітає фотографія, що довго пролежала на світлі.

— Вікторе.

— М-м?

— Ти чув, що вона сьогодні мені сказала?

— Я в оленів був.

— А від матері не чув?

Ложка завмерла на одну секунду, тоді знову рушила.

— Чув.

— І як ти до цього ставишся?

— Бабка з глузду з'їхала, от і морочить усім голову, — відповів він, не відриваючись від їжі. — Тебе професори оглядали. Вони, по-твоєму, менше за знахарку розуміють?

— Та вони ж нічого не знайшли.

— Тому й не знайшли, що шукати нічого. Іро, давай без цього. Стомився я за день.

Закінчивши вечеряти, він поставив тарілку в мийку й пішов на ґанок курити.

Сон до Ірини не приходив. На стелі рухалися яблуневі тіні; вона стежила за ними зі свого низького ліжка біля вікна, де під матрац були підкладені дошки. За стіною неголосно хропів Віктор, у підпіллі шурхотіла миша. Більше ніщо не порушувало тиші.

«Тебе відпоюють». За ніч Ірина сотню разів переконувала себе не вірити: хороша жінка Федорівна, але з дивацтвами. Усюди їй ввижаються порча, наговори, чиясь воля. Мабуть, тому, що сама живе в лісовій хатині, у своїй темряві. І сотню разів думка поверталася до одного й того самого — до минулого травня…