Жінка у візку прийшла до знахарки, але огляд її ніг завершився попередженням

Тоді в Оксани Степанівни виявили катаракту. Операцію призначили в очній лікарні в обласному центрі, і Віктор повіз туди матір. Після операції лишати її саму було не можна, тому він затримався в двоюрідної сестри. Додому вони не приїздили два тижні.

Ірина залишилася з Максимом. Щодня навідувалася Світлана: допомагала їй пересідати, приносила хліб, протоплювала лазню. На третій чи четвертий день головний біль зник. Навіть це Ірина помітила не відразу — лише коли стала читати синові вголос і виявила, що більше не губить рядок.

Уранці шостого дня ступні відчули ковдру. На восьмий день Ірина, сидячи на ліжку й обома руками тримаючись за спинку, зуміла підтягнути під себе ногу. Не перекласти руками — нога рушила сама. Після цього вона довго боялася поворухнутися. Потім розплакалася, але нікому нічого не розповіла.

На десятий день підвіконня допомогло їй підвестися. Усе тіло тремтіло, і простояла вона лише вісім чи десять секунд. Зате вікно знову опинилося перед нею на тій висоті, яку вона забула за рік. Від цього паморочилося дужче, ніж від хвороби.

Тоді вона назвала те, що сталося, дивом. Може, допомогла молитва, може, літо, а може, тіло нарешті почало давати собі раду. Ірина готувала сюрприз: зустріти тих, хто повернувся, у дверях, стоячи на власних ногах.

У суботу Оксана Степанівна переступила поріг у темних окулярах, опустила сумку й одразу заговорила:

— Мабуть, Світлану зовсім замучила? Давай сюди, накапаю тобі. Без мене ж, певно, нічого не приймала.

Ірина випила. Зустріти їх стоячи так і не вийшло. За три дні ноги знову стали чужими, а через тиждень уже не вдавалося навіть підтягнути ногу до себе. Диво скінчилося — так вона тоді вирішила. Хвороба ненадовго відступила й повернулася. З усіх трьох років те літо виявилося найгіркішим.

Тепер, лежачи в темряві, Ірина перебирала травневі дні, мов вервицю. Світлана про настоянку не знала й нічого їй не давала. Пляшечка поїхала в сумці свекрухи. Цей спогад був точним: перед від'їздом Ірина ще запитала:

— А мені як без крапель?

— Переб'єшся. Тут лишилося всього на два тижні. Приїду — свіжу настою.

Два тижні вона обходилася без них і підвелася. Три дні знову приймала — і злягла. Ірина прислухалася до частих ударів серця. Навіть того ранку, коли не змогла підвестися з ліжка, їй не було так страшно. Якщо знахарка має рацію, ніякої хвороби немає. А за стіною сплять люди, які три роки подавали їй чашку.

Уранці чашку принесла Оксана Степанівна. День у день усе повторювалося: тепла вода на два пальці, темна пляшечка з кишені халата, струшування. Відраховуючи краплі, свекруха беззвучно ворушила губами. Потім простягала питво й чекала поруч, доки Ірина доп'є.

Обхопивши чашку обома руками, Ірина дивилася у воду. Зараз підвести очі й зажадати показати пляшечку. Дізнатися, що всередині. Самій прочитати напис.

Вона промовчала. Думка була ясною й холодною, мов вода з джерела: варто запитати — і вже нічого не знайдеш. Цю пляшечку приберуть, принесуть іншу, з іншою рідиною. Поїти не перестануть, лише почнуть більше остерігатися.

— Пий давай, поки тепле.

Ірина набрала рідину до рота, але ковтати не стала. Потримала за щокою, відставила чашку й узяла звичний рушник із колін. Притиснула його до губ, наче витираючи їх, і виплюнула туди питво. Від того, як легко це вдалося, її затрусило.

— Чого це тебе трусить?

— Холодно мені. Усю ніч вікно було відчинене.

Оксана Степанівна понесла чашку.

В Ірини почалося інше життя: тричі на день брати до рота гірку воду, не ковтати, а потім самій виполіскувати рушник у тазику. Незабаром знайшовся спосіб кращий. У головах, на підвіконні, стояла бляшанка з-під згущеного молока з хирлявою геранню. Нижнє листя давно всохло. Тепер Ірина спльовувала в цю бляшанку.

За дев'ять днів герань загинула. Враз повалилася набік, наче її висмикнули; біля самої землі стебло потемніло й намокло. Уранці Ірина довго на неї дивилася, потім виїхала у двір, витрусила вміст під паркан і повернула порожню бляшанку на підвіконня.

— А де герань? — запитала ввечері свекруха.

— Засохла. Забувала поливати.

— У тебе все так. Дай що завгодно — згноїш.

У перші дні відмови від крапель полегшення не було. Ірина чекала на нього, а дістала таке погіршення, якого й уявити не могла. Другої ночі зсередини пішло дрібне тремтіння, як трусить двигун на холостому ходу. Під спиною змокло простирадло. Серце то билося, то наче провалювалося, і після кожного перебою підкочувала нудота…