Жінка у візку прийшла до знахарки, але огляд її ніг завершився попередженням

Третього дня з'явився дзвін у вухах, який тримався до вечора. Перед очима сіпалося, наче хтось час від часу простягав перед обличчям чорну нитку. Хотілося без причини розридатися, закричати. Ірина стискала зуби й удавала, що читає.

Четверта ніч минула без сну. Над ранок у кутку їй почала ввижатися мовчазна бабуся. Ірина розуміла, що це безсоння, ніякої бабусі там немає, і все ж звернулася до неї:

— Почекайте, Галино Ігорівно. Я ще не закінчила.

— Чого ти там бурмочеш? — запитала вранці свекруха.

— Молитву.

— Ти стала молитися?

— Бабуся мене навчила.

Оксана Степанівна розглядала її надто пильно.

— Маєш кепський вигляд. Даватиму на краплю більше.

— Давайте.

Так вона й зробила. Того ранку Ірині довелося виплюнути більше рідини; потім увесь день досить було самого запаху, щоб занудило.

Найважче було мовчати. Світлана навідувала її через день, приносила пошту й хліб. Ірина сотню разів збиралася сказати: «Світлано, вислухай. Здається, мене труять». І сотню разів зупинялася. Варто сказати — і самій доведеться почути, як дико це звучить. Молода жінка три роки не ходить, лікарі розводять руками, а вона раптом звинувачує свекруху в зіллі, повіривши жінці з лісової хатини за річкою.

Селом уже шепотілися, що Іра від лежання глуздом ушкодилася. Ірина знала, звідки це пішло: на минулорічну Трійцю Оксана Степанівна при всіх нарікала, що невістка озлобилася й верзе нісенітниці. Жінки тоді зітхали, згідно кивали. Будь-яке зізнання дійде до свекрухи того ж дня.

На сьомий день вуха перестало закладати від дзвону. На восьмий Ірина прокинулася ще до сходу сонця й довго намагалася вловити зміну. Тихий дім, сусідський півень за вікном, запах диму й сіна — усе знайоме. А голова не боліла.

Зникла каламуть, що три роки шаруділа в голові ватою. Усе довкола вирівнялося, набуло чітких обрисів. На стелі можна було розгледіти кожну шпарину. Ірина згадала, що треба спитати Максима про щоденник, — і думка лишилася на місці, не попливла геть, чекала, коли вона до неї повернеться. У темряві вона беззвучно плакала в подушку, ховаючись від чужого слуху. Для інших це нічого не доводило. Для неї доказ був остаточним.

З ногами вийшло інакше: вони поверталися поступово й не повністю. У ніч на одинадцятий чи дванадцятий день Ірина прокинулася від печіння у ступнях. Наче відсиділа ногу, але в сто разів дужче; печіння не відпускало, піднімалося до щиколоток і литок. Вона кусала край ковдри. Хотілося і вити, і сміятися: три роки ці ступні нічого не відчували. Під ранок біль ущух, лишивши живе дрібне поколювання, наче під шкірою повзали мурахи.

На чотирнадцятий день ворухнувся великий палець правої ноги. Ірина стежила за ним: повільно, неохоче, але він слухався. Лівий лишався нерухомим. Цілий день вона намагалася зрушити його, від напруження вкриваючись потом, і лише надвечір він теж здригнувся.

Далі рухів додавалося швидше. Вийшло зігнути коліно, потім підтягнути до себе ногу — повторити те, що минулого травня здавалося дивом. Якось уночі, дочекавшись, поки весь дім засне, Ірина звісила ноги з ліжка. Долонями вперлася в матрац. Долічила до трьох і підвелася.

Під ступнями була холодна, шорстка підлога, відчутна з надзвичайною виразністю. Ірину хитнуло, довелося вчепитися в підвіконня. Ноги ледве тримали її, наче чужі ходулі, наче палиці від парасолі, а коліна тремтіли. Пів хвилини вона простояла, потім опустилася на ліжко й затулила рота долонею — так само, як тоді надворі. У себе вдома, вночі, потай вона підвелася без чужої допомоги.

Вранці Ірина звично обм'якла, дозволяючи пересадити себе у візок. Тепер доводилося грати безпорадну, і це виявилося важчим за безсоння й біль. Удень вона сиділа, дозволяла себе возити й піднімати, поправляти на ній плед; упустивши ложку, чекала, коли її подадуть. Побачивши Оксану Степанівну, що проходила повз, вона вся напружувалася, мов струна. Одне слово — і струна лусне.

Уночі вона вправлялася біля ліжка, тримаючись за стіну. Спершу три кроки, згодом п'ять, нарешті — до дверей і назад. За тиждень стало ясно: самій не впоратися.

У четвер Ірина відірвала останній аркуш із Максимового зошита з математики — іншого паперу не було. Вийшла коротка записка: «Федорівно, ви мали рацію. Прошу, нікому не кажіть. Уночі підійдіть до мого вікна, біля яблуні. І»…