Жінка у візку прийшла до знахарки, але огляд її ніг завершився попередженням

— Максиме, знаєш, де Надія Федорівна живе? У лісовій хатині за бродом?

— Там іще собака злий?

— Там. Відвезеш їй це велосипедом. Тільки бабусі не показуйся, і дорогою нехай ніхто не побачить.

Узявши аркуш, син дивився на неї довго, зовсім не по-дитячому.

— Це через те, що вона надворі сказала?

Ірина відповіла не відразу.

— Так.

— Я не скажу. Я ж і раніше нікому… — Максим раптом почервонів і випалив те, що, видно, давно тримав при собі: — Я восени чув, як бабуся дядькові Павлові телефоном казала, що ти довго не протягнеш. Надворі. А я за стосом дров сидів.

У Ірини потемніло в очах.

— Якому ще дядькові Павлові?

— Білою машиною приїздив. Землю оглядав, заходив за город, знімав телефоном.

У ніч на п'ятницю над темним садом, у вікні, з'явилося обличчя під низько пов'язаною хусткою. Ірина не чула, як Надія Федорівна зайшла на подвір'я. Собака жодного разу не подав голосу; згодом Ірина не раз намагалася зрозуміти чому, але так і не зрозуміла. Підтягнувшись на руках, вона розчахнула вікно.

— Федорівно…

— Тихіше. Що з ногами?

— Встаю. Уночі вздовж стіни ходжу.

Цілу хвилину жінка за вікном мовчала.

— Отже, правильно.

— Люба Федорівно, скажіть, що вона мені дає? Що це може бути?

— Назви не скажу. Я не аптекарка, обманювати тебе ні до чого. Мені інше видно: три роки погляд п'яний, хоч не п'єш. У роті пересохло, шкіра суха, як папір. І нога інакше всихає. Коли від нерва — до кістки всихає, а в тебе м'ясо лишилося. Спить воно.

— Мені хоч хтось повірить?

— Ніхто, — спокійно відповіла Надія Федорівна. — Поки що в тебе лише віра в мої слова. Іншим пред'явити нічого.

— Що мені тепер робити?

— Три справи. Перша: далі не ковтай. Але не надривайся, на ходу тіло не зламай. Воно три роки в ямі пробуло. Друге — обрізану косу ти лишила?

— У бабусину скриню прибрала.

— Нехай там лежить. Не мий, не розчісуй, зовсім не чіпай. Коли знадобиться, вона за тебе заговорить.

— Як же волосся заговорить, Федорівно?

— Дерево ж розповідає кільцями і свій вік, і яке літо голодувало. Волосся теж кільцями росте, тільки вздовж, а не впоперек. Що з'їла, що випила — усе лишається, шар за шаром, від кореня до кінця. Не я це вигадала, і після мене знатимуть. Тобі потрібна вчена людина, яка вміє це прочитати.

Ірина міцно вхопилася за підвіконня.

— А остання справа?

— Шукай пляшечку. Не кишенькову, з якої вона тобі крапає, а ту, з якої сама переливає. Таке зілля тепла не зносить, його тримають на холоді.

До бабусиної садиби від ґанку було трохи більше 100 кроків: стежка перетинала два городи. Удень — дрібниця. Влітку Ірину часом відвозили посидіти біля старого будинку, візок легко котився твердою землею. Лише перед льохом, де стежка круто спускалася, доводилося кликати на допомогу. Уночі ж ці 100 кроків розтягнулися на ціле життя.

Вона вибралася о третій годині ночі, коли домашні спали найміцніше. Щоб не скрипнула ліжкова сітка, сповзла на підлогу й дісталася до сіней рачки, тягнучи гумові шльопанці. Підвестися змогла там, ухопившись за одвірок.

Надворі стояв холод. У серпні долина до ночі видихала накопичене за день тепло, і від річки тягнуло так, наче поряд лежала крига. Чорне небо було суціль усіяне зорями; над гірськими зубцями тяглася молочна смуга.

Перші десять кроків Ірина пройшла вздовж тину, тримаючись за нього. Далі город був відкритий. Поміж картопляними грядками вона здолала чотири кроки й упала в м'яке бадилля. Болі не відчула, але довго не могла підвестися: вхопитися не було за що. Вставала, як новонароджене теля, — спершу на коліна, потім переставила одну ногу, другу й сяк-так випросталася, хитаючись.

Після цього впала ще три рази. Скільки тривав шлях, вона не пам'ятала. Лишилися злий, свіжий запах розчавленого бадилля й крик нічного птаха за селом. Останній спуск до льоху Ірина вже проповзла, чіпляючись за траву.

Повернувши вертушку, вона відчинила двері й вповзла досередини. Назустріч війнуло вогкістю та знайомим солодкувато-горіховим запахом. За три роки їй жодного разу не було так добре. Вдома…