Жінка у візку прийшла до знахарки, але огляд її ніг завершився попередженням

Низьке кам'яне склепіння склав іще прадід. Льох на добрих десять кроків ішов углиб схилу; старе зберігали в глибині, де рівніше тримався холод. Біля входу розмістилося господарство свекрухи: куплена за грант нержавіюча ванна, фарбовані дошки стелажів, головки сиру, загорнуті в плівку.

Ірина дотягнулася до вимикача. У тьмяному жовтому світлі під склепінням побачила журнал на колишній полиці біля дверей. Клейонка вицвіла, корінець укрився цвіллю. Обома руками вона притиснула зошит до грудей і завмерла.

Потім дісталася далекого кінця. За діжками із сироваткою була стінна виїмка: до появи електрики туди привозили річкову кригу. Тепер у холодній ніші стояли банки закваски, дві пляшки оцту, ящик із ветеринарним дріб'язком і бляшанка від печива. У цій знайомій із дитинства коробці бабуся колись тримала ґудзики.

Ірина сіла на земляну долівку, поклала коробку на коліна й відкрила. Під кришкою виявилися три пляшечки з темного скла, із закручуваними корками. Дві вже початі, одна повна. Маленька скидалася на аптечну, дві інші від неї відрізнялися.

На етикетках значилася довга латинська назва. Під нею дрібний текст змусив її похолонути: препарат призначався для ветеринарних потреб, щоб знерухомлювати великих тварин; умови зберігання вимагали не перевищувати вказаної температури й берегти його від світла. Поряд стояв штамп господарства за перевалом, де Оксана Степанівна понад 20 років працювала ветеринарною фельдшеркою.

Під склом лежав саморобний зошит у чверть аркуша, прошитий ниткою. Ірина розгорнула його. Місяць за місяцем, протягом трьох років, тяглися стовпчики дат, поряд стояли охайні цифри, галочки й короткі позначки: про рясність і нестачу, про млявість, ходіння вздовж стін, падіння на ґанку й питання про землю. На одному розвороті записи обривалися на два тижні. Через порожнє місце навскіс було виведено: «Обласний центр».

О третій годині ночі, на холодній землі бабусиного льоху, Ірина тримала в руках три роки власного життя. Сліз не було. Прийшли спокій і ясність — наче довгу хуртовину раптом урвало й стало видно кожну гілку.

Вона повернула пляшечки до коробки, закрила її й поставила на колишнє місце, тим самим боком. Зошит поклала зверху, забирати не стала. Лише старий журнал притиснула до грудей і поповзла нагору, в темний город під зорями.

Три ночі Ірина ховалася з журналом під ковдрою. Світила ліхтариком, поцупленим у Максима, розбирала власні записи. На перших сторінках літери були округлі, рівні; далі почерк косився, сповзав із рядків, а останні слова ледве вдавалося прочитати.

«Молока взяли 22 л. На верхній луці трава добра, дзвіночок уже відцвів. Заклала чотири головки. Біля льоху закрутилася голова. Довелося сісти просто на землю, сироватку розлила. Смішно».

«П'ю настоянку. Гіркота, язик в'яже. Уже три дні наче в тумані. Чотири рази перераховувала літри — жодного разу не зійшлося. Ступнями підлоги не відчуваю. Віктор приніс щось підписувати. Підписала, а що — не пам'ятаю».

«Тепер свекруха варить без мене. Крупно ріже зерно, через те в головці сльози. Сьогодні встати не вийшло». Після цього лишалися майже суціль порожні сторінки, лише де-не-де — два-три слова. Останній рядок Ірина вивела за місяць до остаточного переселення у візок: «Господи, що зі мною?»

Лежачи в темряві, вона знала: такого заднім числом не вигадаєш. Три роки записів про траву, погоду, літри молока, а між ними — про ноги, що перестають служити. Ніхто не стане роками зазначати для вигадки, коли доїли, яка стояла погода й що сталося біля льоху, щоб потім уписати туди власну слабкість. Усе писалося тоді, день за днем. Навіть слабнуча рука лишила тут свій слід.

Ще через дві ночі Ірина дісталася до світлиці. На шифоньєрі лежала синя тека, стягнута гумкою, — та сама, яку приносили їй відтоді, як вона перестала ходити. Щоб дістати її, довелося видертися на табурет. Ноги витримували щонайбільше хвилину; стояти на них уночі, на такій висоті, було божевіллям. Ірина чіплялася за дверцята й дихала відкритим ротом.

Із важкою текою вона вмостилася на підлозі, у проміжку між ліжком і стіною. Увімкнула Максимів телефон і взялася фотографувати аркуші, читаючи кожен перед знімком.

Зверху була угода про грант. День її підписання вона пам'ятала: рука тоді ще була здоровою. Господарство мало пропрацювати щонайменше п'ять років, витрачати кошти за призначенням і щороку звітувати. Окремо обумовлювалося повернення всіх грошей до бюджету в разі порушення умов. Особисту відповідальність несла голова господарства — Ірина…